Засинає спогад зморшкою в долоні.
Вилітає з мозку щастя відчуття.
У жагучі очі дмуть вітри холодні,
але мрії знов запалюють життя.

Ненажера-час з"їдає сніг торішній.
У печеру часу стука моя тінь.
Марнотратством інколи я грішний,
іноді за привид приймаю далечінь.

Скоро першим снігом відкоркують зиму,
я вдягнусь у френч і випірну надвір.
Я постану Сонцем серед смогу й диму,
мрією-бажанням бавитиму зір.

Завдяки палкому втомленому серцю
навколо розстане сірий лід і сніг.
Дав би прочуханки, дав би солі й перцю
сірому позаду. Та якби ж я міг…

Вудкою у Всесвіт я закину мрію,
роздмухаю багаття з тліючих жарин.
І прийдуть до мене миті щастя. Впрію.
Розірвусь піснями із усіх шпарин.