Вона любила чорний чай,
що пахне медом і лимоном.
І чашку наповняла в край
й не добавляла цукор згодом.
Вона любила чорний чай,
А він казав: «це — не корисно».
Вона ще мріяла про рай,
а він казав: «це не можливо, звісно.»
Вони сиділи за столом,
Вона пила свій чорний чай.
А він пив каву й запивав вином,
так ніби то був справді край.
Вони сиділи мовчки в темноті,
Щось кожен думав тихо сміючись.
думки все лізли в голову не ті,
а пара від води хотіла ввись.
Так просиділи може цілу ніч,
ніхто і не порушив тишину.
Лиш тільки блідне мерехтіння свіч,
освітлювало лиш її одну.
Вже кава вистигла давно,
Не чути запаху від чаю.
А що, як справді це воно?
Й сильніше це його «скучаю».
Вона любила чорний чай,
що пахне медом і лимоном.
А він любив її, й нехай
Вона це зрозуміє тільки згодом…