Вона сиділа втомлена в кав*ярні
І поміхалась подумки, як раптом
Почався неймовірно сильний дощ.
Вона схопила свою парасолю
Й побігла боса по гарячим камням
Широкої, брущатної дороги.
Те почуття краплин, асфальту й літа
Їй нагадало втрачене дитинство.
Не пам*ятаючи свого вже зараз віку,
Вона побігла вдаль, на зустріч небу.
Вона все бігла й не могла спинитись.
Їй так хотілось високо злетіти,
Щоб бачити лиш хмари, пташок, зорі.
І раптом їй здалось, що то безодня,
Якій так легко хочеться скоритись.
Почувши ті думки вона спинилась
Посеред давнього покинутого мосту.
Вона вдивлялась в даль з того помосту,
Шукаючи у водній гладі вічність.
І сльози неба крапали навколо,
Стікаючи з чудної парасолі на хвилі річки.
А вона стояла і мріяла про пташчине життя.
Як бУло б добре полетіти небом,
Забувши про буденні співчуття.
Та за хвилину і вона злетіла
На парасолі з мосту в мокре небо
Ту насолоду і тремтіння її тіла
Помітило лише промокле небо.