Лист перший

Доброго дня, любі таточку!
Ви, може, мене і не знаєте, бо я була ще дуже маленькою, коли Ви пішли… Але я ваша донька. Люда.
Мені вже шість років, але до школи я не піду. Війна. І мама мені сказала, що Ви на фронті.
Ось я і пишу Вам на фронт. Мама про це не здогадується, бо вона обов’язково б розсердилася. Вона завжди свариться, коли я про Вас запитую. Говорить: «Не пхай свого носа до чужого проса», і її обличчя робиться суворим-суворим, а губи стають, як ниточка.
На жаль, я майже не пам’ятаю Вас, тату. Але… Здається, мені снилися ваші очі. У мене такі ж, сіро-голубі. Я про це добре знаю, бо мама іноді бідкається сусідці тітці Валі, що я дуже на Вас схожа.
Усе, тату. Закінчую. Ви, мабуть, дуже зайняті.
1941 рік
Лист другий

Любий тату!
Надворі грудень. Зима така холодна! Ми живемо у великому дерев’яному бараці, котрий світиться дірками. Вітер постійно задуває свічку, при світлі якої я зараз пишу. Так холодно… Я все намагаюся сховати свої босі ноги у довгу сорочку.
У мами запалі очі і зблідле обличчя. Вони з тіткою Валею сидять із білими, як сметана, обличчями і постійно приказують, що ці кляті німці, фашисти, вже в Донецьку! І ще мама каже, що вони швидко доберуться і до Горлівки. Мені страшно, тату!.. Але заспокоює думка, що Ви на війні захищаєте нас із мамою, сестричками і братиком.
Знаєте, тату, нам так важко жити! Мама ходить у село міняти одяг на хліб, картоплю та інші продукти. Бо з війною прийшов голод, і їсти немає чого.
Мама вирішила забрати нас у Михайлівку до бабусі та інших родичів. Так, тату, ми тікаємо з Горлівки.
Мама сподівається, що бабуся допоможе нам врятуватися від голоду. Подивимося, що з того буде. Але мені страшно тату, дуже страшно…

Лист третій

Доброго вечора, таточку!
Сусіди по бараку змайстрували невелику бричку з фургончиком із фанери. Мама посадила нас, чотирьох дітей, у цю бричку, «впряглася», як кінь, і потягла в Михайлівку.
Із Горлівки ми вийшли 30 березня 1942 року, тому я так довго Вам не писала. Бо ми були в дорозі. А донецька земля вже окупована німецькими військами.
Поки ми йшли в Михайлівку, маму тричі ставили до стіни на розстріл, бо вона дуже схожа на єврейку: чорноока і кучерява. Але кожного разу після огляду німецьким лікарем її відпускали.
Коли мама сунула воза через річку, лід під її ногами тріснув. Я зблідла від жаху: мама зникла під кригою. Я не могла знайти собі місця від страху, який охопив мене, і почала кричала. На мій крик прибігли люди. Щастя, що вони врятували маму: кинули їй довгу палицю. Ті ж люди прихистили нас на ніч.
Хата у них тепла, затишна, не така, як наш барак.
Нам дали повечеряти, за що мама розрахувалася деяким нашим одягом.
Ось і все, закінчую писати. На добраніч.

Лист четвертий

Любий мій тату!
Уявляєте, німецькі поліцаї не дозволяють біженцям йти по дорозі, лише по узбіччю і то якнайдалі.
Одного разу, коли авіація Радянської армії бомбила німецькі танки, які рухалися по дорозі, нашу бричку перекинуло вибуховою хвилею.
Було так страшно! Люди кричали, бігали, хапали своїх дітей і тікали, хто куди. Нас відкинуло далі за всіх. І знову нас врятували люди. Мамі довелося піти до найближчого будинку і попросити відремонтувати нашу бричку. У тому будинку був чоловік, він погодився взятися за роботу. За це мама віддала дороге пальто, яке було на ній. Натомість, чоловік дав якогось кожуха і трохи хліба.
Знаєте, тату, ми так боїмося, що нас уб’ють, що ми помремо з голоду, що нас розстріляють або поженуть у Німеччину. Страшно. Але треба жити.
Лист п’ятий

Дорогий тату!
Минулого раз я так і не розповіла тобі про нашу подальшу путь.
Наступного дня ми продовжили шлях, мама казала, що до Михайлівки залишилося 150 км. По дорозі мама копала минулорічну картоплю і змушувала нас їсти її. Скажу щиро, картопля була жахлива і дуже несмачна.
2-го травня 1942 року, пробувши в дорозі 33 дні, ми, нарешті, дісталися до бабусі.
Уже наступного дня мамі довелося піти на роботу в німецький колгосп, щоб заробляти на життя. Я з сестричками і братом граюся під деревами в садку, по вулиці ходити не можна.
А в обідню пору бабуся примушує нас сидіти в будинку, щоб ми нічого не бачили. У бабусі є таємниця: вона ховає свого сина від відправки в Німеччину…
Ніби про все розповіла. Бувайте, тату!

Лист шостий
Доброго дня, тату!
Наша сім’я продовжує жити у великому страху. Ми весь час боїмося, що німці уб’ють нас за який неправильний крок.
Але німці теж різні.
Позаду бабусиного будинку стояв німецький бортовий автомобіль. Німець, що на ньому їздив, одного разу дуже плакав. І коли бабуся запитала його, що трапилося, він сказав, що більше сюди не повернеться. Німець весь час плакав і цілував фотографію своєї родини.
Наступного дня він зник.
Діти постійно знаходять міни, патрони… Я думаю, дарма німці розкидаються такими речами…

Лист сьомий

Любий тату!
Той мій лист обірвався, бо німці почали формувати загони з людей, щоб відправити в Німеччину.
Надворі вже 1943 рік. Іноді мені здається, що війна ніколи не скінчиться.
Німці дали наказ поліцаям зібрати нас, щоб погнати в Німеччину.
Біля села Мала Білозірка налетіла радянська авіація і стала бомбити нашу колону. Всі хапали дітей і ховалися.
Заночували ми в бараці села Велика Білозірка. Прокинувшись вранці, дорослі побачили, що фашистів, які супроводжували колону, немає. Ми боялись поворухнутися.
Але тут з’явився німець без погонів і з великою собакою і сказав: «Гітлер капут, ідіть додому!». Махнув рукою і пішов.
Тоді ми пішли назад у Михайлівку. Ночувати довелося в конюшні.
Серед ночі ми почули страшний гуркіт танків. Цікавість і страх змусили чоловіків подивитися, чиї це танки. Це були наші танки! Всі зраділи і плакали від щастя.
На цьому, тату, поки закінчу писати.
Лист восьмий

Доброго вечора, тату!
Продовжу свою розповідь.
Коли ми дійшли до села Мала Білозірка, перед нашими очима постала страшна картина – результат вибухів: всюди лежали трупи фашистів, наших людей, мертва худоба…
Потім старші говорили, що нас гнали до Дніпра, щоб із живих людей зробити переправу для німців.
А через тиждень ми повернулися додому, віднайшли свої речі.
Надворі вже 1944 рік. Боже, як довго триває війна! Мені вже виповнилося 10 років!
Я хочу поділитися з Вами страшною вістю: нам прийшов документ, що Ви загинули у Румунії! Дорослі називають його «похоронка».
Я вперто не вірю. Я сиджу і сидітиму на стінах сусіднього зруйнованого будинку і чекатиму Вашого повернення з війни.
Мені всі говорять, що Ви не повернетесь. Але я знаю, що це не так! Бо ось на дядька Василя «похоронка» прийшла, а він повернувся!
І Ви повернетесь! Я чекаю на Вас, тату!..

P.S. Весною 1945 року в теплий травневий день люди бігли в центр Михайлівки, що почути Левітана: «Товариші! Німеччина капітулювала! Перемога за нами!»
Повертаючись із центру, люди заходили у всі двори, щоб передати слова радості, що вже немає війни.
А маленька дівчинка ще довго сиділа на руїнах будинку і чекала свого батька, який так і не повернувся з війни…