Грає ніжна мелодія…тихе і приємне звучання гітарних струн…ось-ось станеться диво…ось воно…прекрасне створіння…тріпоче ще не слухняними тендітними крильцями…Метелик — син Вітру і квітів…змахи крилами все впевненіші…і ось…Метелик летить…Вітер пестить його різнобарвні крильця…перший політ…і перший крок до смерті… як же вільно йому літається…і який прекрасний світ навколо…квіти… всі для нього…небо…таке блакитне-блакитне…тільки його…музика…яка завжди з ним… музика його прекрасного серця….щасливий…його не торкнулось зло…він чистий…ніжний…і відкритий всьому… аж ось…він все частіше милується Зіркою…тою…в яку були закохані мільйони таких же як він…в  Зірку…що має ім’я  Сонце…він все думає про Неї…пробує долетіти до Неї…не вистачає сил…та і чомусь так душно…і гаряче…та він все ж спробує…колись він долетить до Неї!.. в думках лиш Сонце — мрія…мета…марення……він знає: його тато Вітер…допоможе йому…і ось…зібравшись із силами…він летить…Сонце ніби ближче і ближче…та що це?.. крила займаються…і він падає вниз…падає на листя…і швидко-швидко тріпоче палаючими крильцями…нестерпний біль…повільне тління всього тіла…о, його крильця… чудесні крила…ніби старе рам’я…почорніле та пошарпане…він відчуває:  скоро кінець…а до Неї…він так і не зміг доторкнутись…Вона така…така яскрава…така тепла…добра…чому ж так…з ним?.. чому вбила?.. невже він хотів вчинити злочин?.. але ці думки швидко зникають…біль притуплюється…а перед очима…Вона…Вона прекрасна.

* порвалась струна…стихла музика…навіки.*