Обережно кладучи зернятко в землю, збагачену водою, ти вже уявляєш, якою буде Твоя рослинка… Ти покладаєш на неї певні надії… В думках малюєш ескіз майбутнього дива… надаючі кожній пелюсточці найтепліших кольорів… Ти вже відчуваєш, як вона даруватиме радість тобі й іншим.
Ти захоплено споглядаєш за її ростом… за першим паростком, що захоплено споглядає світ (а може, й не так захоплено?). Ти опиваєш свою рослинку любов*ю ще з самого малечку, ще з малесенького нікому непорібного зернятки… Адже ти його знайшов зовсім випадково.
Стримано реагуєш на бажаня своєї рослинки: замало води — забагато води, тінь — сонце… Слідкуєш, щоб всого вистачало… Адже любиш.
Та якось помічаєш краплинки палаючо-червоного кольору… кров… твоя кров. Ти й не помітив, як зросли малесенькі голочки, як стали все дужче колоти, відповідаючи на твою увагу… Ти й не помітив, як прості потреби переросли в жадібні забаганки… як зросла її любов до себе і зверхність до тебе (та що там до тебе — світу).
Раптом збагнеш, що замість солодкого нектару, Твоя рослинка несе отруту… замість чарівних пелюсток — болючі колючки і чудернацька квітка… що… жахає…
А отрута потроху… краплинка за краплинкою… вбиває твої надії та довіру… тебе вбиває… Її колючки безжаліно штрихають пальці, руки, що завжди несли любов… Вона живиться краплинками твого болю… палаюче-червоного кольору… що з кожним разом все більше й більше…
Ти зриваєшся… й зривався не раз… Та все-таки даєш їй шанс… перший… другий… третій… Бо як жети зможеш знищити, вирвати з корінням Твою рослинку? яку ти пестив і любив… Як?
А отрута все ж вбиває… дістаючи найпотаємніших кутків твоєї душі… твого серця…
Згодом… їй і цього буде мало…
Чи зміниться колись ця отрута на нектар?
Наврятчи.
Чи до снаги вирвати свою рослинку?
…