Осінь наступає своїм авангардом дощу і авіацією листопада. Небо таке глибоке і самотнє. і легка меланхолія. Чогось не вистачає. Когось…

Коли ти дивишся в небо, то тебе завжди оточують спокійні, однорідні думки, притаманні лише тобі. Це і є щастя. Відчуття байдужості до буденних проблем. Ти стоїш і дивишся у небо, байдуже споглядаючи на ваше з ним оточення. Воно не вміє розмовляти, але ви розумієте один одного мовчки, варто вам лише на нього подивитись. Воно завжди оточує тебе, грається з тобою своїми кольорами, світанками і заходами сонця. Воно — безупинне, воно — яскраве, воно — твоє.

От і зараз ти сидиш у порожній, холодній кімнаті на канапі, у теплій ковдрі з філіжанкою гарячого шоколаду в руках, і вдивляєшся у небесний простір. Він заповнює тебе, через відкрите вікно ти вдихаєш повітря і пошепки розмірковуєш про вічну буденність.

Але небо незвичне сьогодні. Воно втомлено дихає і своїм подихом ледь торкається верхівок виснажених осінніх дерев. Повітря тепле, прозоре, сповнене запахом осінньої деревини. Легкий вітерець такий слабкий, що не в змозі підхопити одиноке листя, яке в уповільненому темпі спускається на землю.

Ти більше не можеш сидячи спостерігати подібну красу і, одягнувшись у теплий зручний одяг, виходиш на зустріч природі. Вона немов чекає на тебе. Дерева покірно миготять золотавим листям і ти не можеш пройти повз них, щоб не зробити декілька знімків.