Його світло.

Він горів по іншому… Його світло було не надто яскравим, не надто пафосним, скоріше темним і непроглядним на перший погляд… Кажуть, що люди, як і зірки кожен по іншому світить… Інколи світіння взагалі відсутнє чи, може, занадто не помітне для тих, кому це не потрібно… Вона ж його побачила — те єдине, що ще в нього залишилось… Сірість і скутість його думок не давала їй спокою, невпевненість в кроках і безпечність в його очах робили дива над нею… Її світло майже згасло, лише маленький промінь надії ще заломлювався в її очах, мов останній порятунок тонучого корабля на маяк ..І все було б нічого, і вона б дожила останні місяці свого буденного життя, якби не його світло, що змусило її зупинитись і подивитись у безодню його очей. Нова зірка. Інша. НЕ Така, чи, така ж?
Емоції відразу взяли верх над розумом, не давши зробити логічних висновків, і остаточно перемогти. Вона підбігла до нього, зупинила його за руку і спитала:
— А ти знаєш, що ти світишся не так як інші?
— Що? Світишся? Ти про що?
— Ну як про що… невже ти не бачиш світіння навколо себе?
-Все. Я зрозумів. Ти ненормальна. Вибач, але мені треба йти і твої світіння чи що ти там бачиш, я очевидно не помічаю і не збираюсь помічати ще декілька років, якщо вийде…
— Ти не розумієш!!! Воно є, хочеш ти того чи ні!
— Ну все, я пішов.
Він повернувся і пішов, не лишивши їй вибору. Вона вкрай спокійно відреагувала і пішла за ним, але світіння все таким же і лишалось. Я ж не ненормальна, я це розумію, але ж світіння… звідки воно? Раніше я не помічала його ні в кого, а це — ніби з глузду з’їхала, я його чітко бачу… Що ж це… Що мені втрачати, все одно залишилось мало. Тут він зупинився.
— Чого тобі від мене треба?
— Заспокойся, я нічого такого не хочу, просто скажи: давно ти так світишся?
— Точно ненормальна. Йди звідси, прошу, я тобі не треба.
— ТИ мені треба, я знаю, це ж не з проста…
— Досить! Відстань! і взагалі… ти що, не бачиш, що я хворий?
— Хворий… Скажи, чим ти хворий! Прошу, скажи!
— В мене Снід. Все, ти задоволена? Зникло твоє світіння?
— Ні… ти ще прекрасніший. В мене теж снід.
Пройшло декілька місяців. Ніч. Місяць світить в кімнату, оглядає її, ніби охоронець, освідчуючи кожен сантиметр вкрай темної кімнати. Приглядається, прислуховується до нічної тишини, вдивляється в їхні бліді обличчя… Яскраві зорі видніються на небі, ніби теж зазирають у ту кімнату, повну незрозумілості поглядів, що поглядають в небо. Безцінні, останні хвилини життя…
— І все таки ти теж світишся… не так як зорі, але досить гаряче…
— То що, я не зовсім божевільна?
— Хіба що ми з’їхали з глузду разом…