І світ — суцільна метморфоза
Коли зі мною ти — всі грози ушухають,
Коли ти поруч, то сміються зорі,
І грім і блискавки, як діти, засинають,
І сумніви свидаються, мов хворі.

Коли ти близько – помира цунамі,
Солодкий штиль у моїм морі настає.
Від потічка весни хтось відсуває камінь
І він так радісно та вільно б’є.

А як всміхнешся ти, то гаснуть всі пожежі
І град стає м’якеньким, наче сніг,
І світле літо, як по радіомережі,
Встеляє щастя світові до ніг.

Собор душі твоєї, ніби світло,
Підживлює мого серденька стук.
Воно з тобою, мов бузок, розквітло
І майже всохло від частих розлук.

Коли ти поруч – я боюся смерті,
Бо не втерплю я й краплі твоїх сліз.
Вони і рай у пекло можуть стерти.
З вершини насолоди кинуть вниз.

Не відвертайсь від пристрасті-лілеї,
Не створюй у душі моїй зими,
Бо без цілющої присутності твоєї
Мій білий світ помре, як від чуми.