Якось з милою балакав
Про те, що боліло,
А як спати повернувся,
Заснулось так мило.

Та так мило, що угледів
Я світло від раю.
Як до неба серце рвалось
Досі пам’ятаю…

Ніжне світло, а під ним
Матінку красиву,
Красно вбраную, святкову
Та щиро щасливу.

А ще снились рідне поле,
Жайворон, лелека,
Золотіє щедро жито,
Широко, далеко.

Як із усмішками люди
Любляться з городом.
Наче браття, друг за друга –
Народ із народом.

І чебрець пахучий снився,
Лагідна осика.
Та прокинулося, снилось,
Злагода велика!

Розлилося по Держ. Думі
Кохання до роду,
Затопило неповагу,
Жадібність, озлобу.

Зрозуміла раптом влада:
Без шани й любові
Не запахнуть любо щастям
Будинки їх нові.

Наче маківка розквітла
Вкраїнська культура.
Посміхаються з портретів
Бандера, Петлюра.

Снилось: люди зрозуміли,
ЩО насправді свято.
Без горілки, сварок, бійок
Стали святкувати.

Снилось: воленька панує в нас на Україні
Снилось: трепетно вкраїнські леліють святині.

Снилось, снилось… Та й забулось.
Бо де ж тая воля?
— На папері тільки, — вчулось.
Й защеміло з болю…

Коханий рідний Ржищів і батьківська хатина,
Старий Дніпро невтомний, берізка край вікна,
Коло дороги пишна закохана калина,
І тихі літні зорі, і осінь чарівна, —

Це все моя Вкраїна, осяяна красою,
З букетом чорнобривців в натруджених руках.
В вінку з червоних маків, з русявою косою
І відблиском надії і щастя у очах.

У вишитій сорочці і плахті з горобини,
Весною підперезана, у фартушинці з мальв…
На шиї в України – намисто із калини,
Сорочка шита ниткою-веселкою всіх барв.

Із вуст лунає пісня про щастя і кохання,
У серці – іскра правди із запалом весни.
В душі – легка тривога, надія й сподівання
На чисте мирне небо без горя і війни.

Тебе я бачу всюди, славетна Батьківщино,
В прозорому струмочку, у синіх небесах,
В осіннім жовтім листі, в польоті журавлинім,
В густих духмяних травах і мовчазних снігах.

У буйному колоссі, в росинці на травинці,
В задумливому плесі Дніпрових синіх хвиль,
У молодій тополі, у золотій зернинці…

Нема країни кращої за сотні тисяч миль!..

Забрали хліб у матерів,
до крихти у дітей забрали…
Мільйони з голоду вмирали,
А на полях бур'ян родив.

Жахливий тридцять другий рік
І розіп’ятий тридцять третій…
Всміхався Сталін на портреті
А сам село на смерть прирік…

Життя трива, пройшли роки,
Кати народу поздихали,
Вони покари не дістали,
Та прокляті на всі віки.

Святий Михайлівський собор,
А поруч – Скорбная могила,
Людський потік вона спинила,
І квітів ліг живий узор…

Полинув поминальний дзвін
І панахида почалася,
У тихе небо полилася
І душі поєднала з ним.

Горять-тремтять зірки свічок,
На Скорбній хліба колос сяє.
Вся Україна поминає
Своїх синів, своїх дочок.

Єднаймось, люди, проти зла,
Гуртуймось, браття, в згоді – сила.
Хай буде сила ця стокрила
І зникне зло без вороття.

Не повторяться дні трагічні,
Нас не поставить на коліна
Нова доба, нова година.
В своїй державі будем вічні!

Із чистої сторінки почну нову усмішку,
Із вимитих бажань почну черговий крок,
Хоч ще шкребеться лінь, мов ненаситна кішка,
Я з гідністю засвою дарований урок.

Багато болю в світі, багато зла та гніву,
Та гідності в нас більше, і волі, і надій.
Мустангом буду вільним, здійму враз гордо гриву
І крізь вогонь та вічність ломитимусь до мрій.

Ні за які принади не дамсь в неволі пута,
Зубами буду гризти страхів своїх ласо.
Уздечці безнадії в моїх думках не бути
І куля сліз не втрапить ні в серце, ні в висок.

Життя моє – це вітер і щирий сміх в обличчя,
Це синь ясного неба і батько дикий степ.
Я чую, як свобода мене до себе кличе
І сила й мудрість предків у серденьку росте.

Але як хто до роду мого вороже стане,
На край мій зазіхне, на сміх його дітей
Я без вагань і страху супроти них повстану.
Таким немає місця поміж живих людей.

Доволі уже гаяти свій час на власне горе,
Та годі підкорятись безвірності німій.
Під силу нам пустель та неосяжне море.
Пора вже переходити від сподівань до дій

Непряме вираження української сутності
Світанок та порожній стадіон,
Легкий туман та аромат роси,
Обходжений до сірості, бетон
І небо незрівнянної краси.

Повітря вранішнього швидкії потоки
Чи жайворонка пісня на вітру…
Все це — життя мого цвітіння карооке,
Це моя воля, я за неї вмру!

Можливості покращити цей світ,
Або хоч близьких своїх існування.
Ніжно-пахучий абрикоса цвіт
Й до свого Сонечка безсмертнеє кохання.

А також мрії радісні й журливі ночі,
Шалені й трохи істинні ідеї,
Можливість відчувать, закривши очі
Моя свобода це! Життя віддам за неї!

Я з радістю дарую вам ваш сміх,
Кохаюся у вашім щирім щасті.
І неважливо вже чи сонечко чи сніг,
Чи моє серце погибає у безстрасті…

І повертаючись із вдалих тренувань.
Скупнусь в обіймах Сонця золотого,
Яке так чує світ моїх бажань…
Воно – це воля моя і я вмру за нього!