Грає ніжна мелодія…тихе і приємне звучання гітарних струн…ось-ось станеться диво…ось воно…прекрасне створіння…тріпоче ще не слухняними тендітними крильцями…Метелик — син Вітру і квітів…змахи крилами все впевненіші…і ось…Метелик летить…Вітер пестить його різнобарвні крильця…перший політ…і перший крок до смерті… як же вільно йому літається…і який прекрасний світ навколо…квіти… всі для нього…небо…таке блакитне-блакитне…тільки його…музика…яка завжди з ним… музика його прекрасного серця….щасливий…його не торкнулось зло…він чистий…ніжний…і відкритий всьому… аж ось…він все частіше милується Зіркою…тою…в яку були закохані мільйони таких же як він…в  Зірку…що має ім’я  Сонце…він все думає про Неї…пробує долетіти до Неї…не вистачає сил…та і чомусь так душно…і гаряче…та він все ж спробує…колись він долетить до Неї!.. в думках лиш Сонце — мрія…мета…марення……він знає: його тато Вітер…допоможе йому…і ось…зібравшись із силами…він летить…Сонце ніби ближче і ближче…та що це?.. крила займаються…і він падає вниз…падає на листя…і швидко-швидко тріпоче палаючими крильцями…нестерпний біль…повільне тління всього тіла…о, його крильця… чудесні крила…ніби старе рам’я…почорніле та пошарпане…він відчуває:  скоро кінець…а до Неї…він так і не зміг доторкнутись…Вона така…така яскрава…така тепла…добра…чому ж так…з ним?.. чому вбила?.. невже він хотів вчинити злочин?.. але ці думки швидко зникають…біль притуплюється…а перед очима…Вона…Вона прекрасна.

* порвалась струна…стихла музика…навіки.*

Я лежу…по мені топчуться…я не зважаю…

Я літав…зовсім недавно літав…я був вільним…вільним!!!....я так довго чекав….

Я кленовий лист…і скоро я помру…я згнию…але я встиг пізнати щастя свободи…а зараз я просто чекаю….і слухаю…колискову матінки-Осені…

Я не один…я такий же як і всі…я багряно-кривава сльоза Осені…як мало я жив…скоро кінець….і все…ніби мене і не було….чому я народився?...щоб по мені топтались…ті, що колись милувались мною?...хм…ні!!…

Я народився для того, щоб літати…щоб зробити цей світ  яскравішим…сотні очей дивились на мене…на мою вроду і оригінальність…сотні холодних очей…що це?

Я піднімаюсь…якась дівчинка…взяла мене до рук… я бачив…як моїх братів і сестер…рвали…а…ні…вона…притиснула мене до серця…і швидко побігла…тихо схлипуючи… вона обережно протерла мене…від слідів чиїхось черевиків…і поклала мене в рамку…я відчуваю…щось змінилось…я помираю…але…водночас я не зникну!...я житиму тут…в цієї кароокої сумної дівчинки…в її очах.

*я житиму…вічно.*

 Я...

Цікаво…чи бачив я щасливих людей…

Втекти від реальності не можливо…опійним дим вивітриться… «зелена фея» покине…ілюзії чи фантазії…приречені на смерть…вони розіб’ються об жорстоку реальність…

Свої мрії…залиш собі…бо це єдине, що з тобою ніхто не розділить…

Повільні кроки по калюжам…брудні люди…не лише зовні…в душі…вони наскрізь чорні…як вода в цих калюжах…в калюжах відбивається блакитне небо…така ж краси людей…лише віддзеркалення справжньої краси…яку вони вкрали…або уподібнили…кожен з них пишається собою…своєю нікчемною красою чи лицемірною добротою…але це звичайне позерство…я сиджу на підлозі і бачу більше ніж всі вони стоячи один в одного на плечах…достатньо лише збити з ніг найнищу ланку…і…нічого не зміниться…всі далі і далі будуть лізти один одному на шиї і голови…а ти будеш чути «брат…допоможи…брат»…а завтра брат зверне тобі шию…випадково чи намірено…

Я можу лише дивитись…я не хочу брати в цьому участь…сумно…місце біля мене завжди готове для того, хто хоче бути інакшим…хто хоче бути окремим…але всі хочуть брати участь…у «піраміді» намагаючись вилізти хоча б комусь на голову…

Спокій…в мене нема життя…я просто дивлюсь на те…як хтось живе…

Я втратив себе…де моє его…де моя душа?

Я сиджу і чекаю…

Чекаю тебе.

Лотлоріен

Ніжний ліс…Лотлоріен…тихо-тихо віє вітер…і хоч здається, що жоден листочок не колихнувся…кожен з них здригнувся в середині…бо ж вітер – це зміни…або нагадування…про щось минуле…чи про те…чому ніколи не судилось бути…музика…музика ельфів…музика смутку…ліс…він чекає свого часу…бо ж не звичайний він…із золотаво-срібним листям…яке обсиплеться лише тоді…коли прийде кінець…кінець всьому…ліс помре, щоб більше ніколи не відродиться. А поки…він стоїть…а листки…згадують…мріють…і тихенько дзвенять…а хтось ледь чутно прихилившись до дерев слухає…мелодію смутку.

*О, Лотлоріен…прекрасний краю…світла, смутку і надії…де знайти тебе?*

Дощ

Зів’ялі квіти…шум дощу…тиша…лиш чутно як б’ється моє серце…куди я йду?.. навіщо?.. мені все одно…холодно…боляче…калюжі…в них небо…таке ж сіре…як і моє життя…люди…не хочу бачити…відчуження …питають дорогу…я не можу вимовити й слова…лише хитаю головою… перехід…нікого нема…йду туди…дощ все сильніший…вже не холодно…мокра сорочка тисне…важко дихати…гарячий дощ…холодні сльози…ще один день…так важко йти…навіщо я йду…кого шукаю…а я все чекаю…чекаю…ноги не слухаються…мокрий асфальт …дощ так нещадно б’є… за що?.. за що?.. закриваються очі…вже однаково…

*небо у калюжі*