эта зацикленность на себе пройдёт
и я сумею раскрыть ладони.
раскрыть. ладони. раскрыть. на взлёт.
а ты… дождёшься? а ты ли вспомнишь?
сегодня пусто. пусто от слов.
о завтра молчат новостные сводки.
раскрыть ладони? впустить любовь?
дрожать в бетоне спальной высотки?

Що ти бачиш в мені такого,
Особливого і безгрішного?
Як приємно пече твій погляд!
Так ніхто не дивився інший!
Чи ж то тільки твоя заслуга:
Напувати коханням по вінця,
Забирати негоди, недуги,
Тільки сонце лишати в зіницях?
Що я бачу в тобі? Світанок!
На закони доби не зважаючи!
Я й росою ранковою стану,
Аби ж ти так дивився, кохаючи!

Часом бачу сумних перехожих,
Так понівечених гріхами,
Що вже й очі на душі не схожі.
Чи на них хтось дивився так само?

Я ніколи не писала тобі, мій рідний.
Моє серце зàвжди прагнуло кудись на захід.
Та в твоїх очах дніпрових не було й виду,
Що тобі завдала болю та моя спрага.

Сміх луною відбивався від твого неба.
І вертався до ріки, дзвенів в її хвилях.
«В твоїх мандрах, — ти казав. — Уже нема потреби.
Повертайся! І ми будемо разом щасливі!»

Та моє буремне серце розсікало простір:
Все шукало собі дому за межею дому.
І гостинно світ стелив мені свою постіль.
Та давав не відпочинок, а лише втому.

Наші душі розривали береги навпіл.
Я шукала, ти чекав — таким був наш неспокій.
Доки з часом не відкрилася мені правда:
Моє серце — там де ти, мій красень дніпроокий!

Ти простив, як то властиво лише мудрим.
Ти чекав, і я почула враз твоє чекання.
Моє Місто — незбагненне, дороге чудо! —
Нині щиро зізнаюсь тобі в своїм коханні!

«Що тобі з того кохання?» —
Суворо спитало Місто.
Дивне яке запитання!
"Дивись,
Асфальтом танцює листя!
Вітер вплітає в коси
Чисту дзвінку радість!
Ти чуєш? Співає осінь
Музику листопаду!
В першім крихкім морозі,
В потиску рук на прощання,
Місто, ти бачиш прозу.
Я — лиш вірші про кохання!"

Память,
Ты меня остановишь, и станешь беспечно расспрашивать
О часах и минутах, прОжитых вразнобой.
Как я «слушалась маму», давилась овсяными кашами,
Как несла гладиолусы в школу вдоль мостовой…
Растревожишь внезапно любимыми лицами Умерших,
И так ловко сбежишь на подвластной тебе лишь скорости.
Я останусь одна между прошлым своим и будущим
С тёплым зёрнышком грусти на пыльных ладошках совести…

Память,
Я тебя успокою, а ты будешь плакать с горечью
О несказанных мыслях, списаных прозапас.
Обо всех «не победах» (что я именую игрой «в ничью») —
Обо всём ты напомнишь. Где силы взять не упасть?
Разволнуешь, расплачешь, размажешь по стенке каменной.
Отгоришь, откоптишь, отдымишь, и уж после откашляешь.
И останусь одна, собирать всю золу руками я.
Чтоб потом раздавать на добро её полю каждому…

Навіяно Люко Дашвар «Село не люди»

Янгол ішов світом.
Йшов звичайнісіньким шляхом.
«Люди, навчіть жити!
Хочу відчути смаку
Хоч крихти вашої долі!
Небо таке прісне…
Одноманітно гарне…
Де взяти серцю пісню?
З чого сплести кохання?»

Янгол сховав крила,
І простував босоніж.
Він був такий щасливий!
Світ був такий прозорий,
Ситий, мов зоране поле!
А навкруги — люди!
Різноманітно яскраві!
Стільки емоцій всюди —
Де там веселці, заграві!

Янгол сміявся щиро.
Щиро любив, від серця.
Він всім бажав миру
(Як то у небі ведеться
З вічних давнин сивих).
Він був таким несхожим…
Таким зухвало любим…
І сприйняли вороже
Янгола «добрі люди».

Янгол горить чисто…
Він не лишає попіл…
Серце з грудей вистром —
От і увесь клопіт,
Що люди собі поробили.
Небо так само гарне
В одноманітнім розмаї.
Люди такі ж. Почвари?
Янгола лиш немає.

Прощавай, шалений коханий!
На бруківку — останні гроші.
Поміж нами сльоза не стане:
Я іще повернусь, мій хороший!

Прощавай, як прощав віками!
Гріє серце мене під сподом.
Наша зустріч не за горами:
Я до тебе приїду зі сходу!

Прощавай, гоноровий любий!
Вже без мене відбудеш завтра.
Мене осінь цілує в губи.
Твоя осінь! І інших — не варто.



Читать дальше →

Я перестала писать стихи.
В далёком ящике ручка, тетрадка.
Ведь мысли тают, как шоколадка,
Под жарким солнцем его руки.

Я перестала писать. и пусть!
Отбросив грусть ненадолго в «вечность»,
Из его губ я вкушаю нежность.
Всё пью так жадно, и не напьюсь!

Я перестала склонять любовь
От скучной боли до постной рифмы.
Идти по тракту? по острой бритве?
Мне всё равно, когда он со мной!

Я потеряла себя. чуть-чуть.
Но обрела несказанно больше:
Безумный пульс под горячей кожей,
Его ладонь и наш общий путь.

Нам с тобой не расстаться нельзя:
Ты сгоришь, если будем вместе.
Я тебя добавляю в «друзья»,
И снимаю свой статус — «Невеста».
Среди сотен нарядных гостей
Я не в белом на этой свадьбе.
Словно ленту чужих новостей,
Пролистали — забыли. Ладно?
Нам казалось, что это любовь
В юном мае, безумно синем…
Мой и-мейл переполнен тобой.
Клик! «Отправить письмо в корзину».
Этот мир на двоих тесен стал
В этот час. Что же будет в «навечно»?
Пусть останется, что не сказал,
Бледно синим под фото сердечком.
Ты потом несомненно поймёшь
(Или просто устанешь спорить),
Ты придумал любовь, это ложь,
Игры тени в слепом мониторе.
В сообщеньях утерян ответ.
Моё сердце молчит. Хватит.
И поэтому просто «Привет!»
«Не скучай!» и «До встречи!» в_контакте.

Все так ясно. Все давно пробачене.
Чи на волі я, а чи в полоні?
Це так дивно, що я можу бачити
Своє серце у твоїх долонях!
І так легко знайдено все втрачене.
Світять ніжно зорі з дна криниці.
Це так дивно — безкінечно бачити
Мою долю у твоїх зіницях!
Час спливає хвилями ледачими.
Одкровенням, цінним подарунком,
Відчуваю, що не має значення
Цілий світ без твого поцілунку.