Залишена літера, клаптики, серденько:
«Стук.»
Крізь усмішку, радощі, сяючи.
Тверденько:
«Пух.»
У грудях похований, тліючий в подиху
звук.
Так солодко впитися, вплестися в лагідний
рух…
«Пух, пух…
Пух, пух...»

як же приємно
відчувати на своїх щоках
імпульси твого блаженства
напиватись твоїми видихами і п'яніти
топитись у мандруючих твоїм тілом
відлуннях насолоди
махаючи руками та репетуючи поглядом
рятуйте
Зникати за солодко-кремовим
стукотом твого серця
і вмирати
вмирати метеликом посеред багаття
черговий раз гинути
в неминучо-пекучім пломінчику твоїх вуст
і воскресати
знову
під акомпонемент
ледь посиленої гучності твоєї подяки
відчуваю
що твоє божевілля
на кілька тонів гучніше
задає такт моєму серцю
прости що нахабний
обожнювання надто хуліганська болячка

обережно двері зачиняються
от
знову ці метросни
може частіше б спав
не так би різало відсутністю
та не зречусь
надто солодка
ця міжзачіскова жуйка

«Якщо любов – це злочин, мені світить довічне» ©

Застелить ніченька проспекти простирадлом,
Тихо одягнеться в сорочечку з зірок,
Скує зозуля рівно першу за ковадлом,
Та сивий часу плин постаріє на крок…

Ламкі секунди розлетяться на століття,
У жилах кров від твого тіла заштормить,
Десь за вікном заснуть вогнясті верховіття,
А ми сплетемось вкотре в усмішку на мить.

Земля зупиниться по космосі кружляти,
І нас тяжінням в м’яку постіль притиснЕ.
Ми вже давно не в тій галактиці, щоб спати.
Сьогодні навіть зірка-Сонце не засне.

Я все вдихатиму твій шепіт ненаситно,
Чолом тулитимусь до видиху, до вуст…
В твоїм волоссі загублюся непомітно,
А потім раптом видихаючи звільнюсь.

Лиш небо вічністю збереться в наших душах,
Лиш дотик снів просочиться крізь страх.
Ми одним тілом, Щастя, будемо на суші,
А в теплій ковдрі зір – світінням у очах.

А поки вечір… Голос грається в мовчанку,
Твої обійми,
щічка,
біль,
цілунок,
смак…
Вже ніжна осінь догорає до останку,
Та ми роками ще «не спатимемо» так.

Біль врізався раптом листочком у груди.
— Вже Осінь досиплеться скоро, — кричить.
Ми тихо вустами сплелися, ми люди…
Ми так божевільно б'ємОсь за цю мить.

Проноситься вечір… За подихом спалах…
Долонь тепле світло в холодних думках.
Ця Осінь ще вчора по місту блукала,
А зараз Це — ніжність у твОїх руках.

Згорають у дотиках втрачені душі,
Збирається згустками вимита ніч.
Нас хвилями болю занесло до суші,
До тепло-осінніх солодких обличь.

Як ж запахом серденько крає ця Осінь,
Як ж листя шепочучи важко кричить.
Ніколи не буде всього цього досить…
Ніколи це листя не відшелестить.!

<<Сяючий надобранок>>
Глянь, сонечком ясним заквітчана ніченька
Вмить зрине із долі додолу у день…
Нехай же не бачать заплющені віченьки
Асфальту німого бездушних пісень.

Хай теплим світаночком радість сповинеться,
Хай ніжність обійме чуттєво цю мить.
І серце до тебе нестримно так кинеться,
й об ґрати грудей по тобі защемить

Душа десь покине, схопившись із ліжечка,
Повз місто до тебе тулитись втече.
Ледь стане на килим твоя ніжна ніжечка,
Як світло-душа поцілунком впече.

Так сяймо навіки любов’ю і дотиком
Та грієм обіймами наші чуття…
Я ніжно-ніжнесеньким сонячним котиком
Зубами і кігтями за це життя!

віршопроза
Тремтіння… та світіння дрібних зірочок, висипаних, «бо так треба», але якось необачно… Ніби граючись. Вперта осінь дихає з неба холодом і воно то підіймаючись, то падаючи … Рухається… Земля по-осінньому вільна. Вслухуєшся: тиша… І дотики… Дихаю лИше. Так сильно і водночас так лагідно ховається край мого вушка між твоїми світлим зубками. Нехай. Нехай залишаються поза думками сірі матерії банальних буднів. Бодай між складеними руками десь поперед себе та витягнутими до неба пальцями гріється теплий промінчик моєї любові і від цілунків гасає по крОві, по серцю, по міждумкоплинному божевіллі і снах. Хай засяє цей вечір, долаючи страх, ледь чутним світлом зоряного щастя, щоб кожен камінчик волів упасти вгору від насолоди свого існування у цім прекраснім раю, де сподівання теж мають серце, перевтілюються у віру та вкорінюються у все це, трансформуючи реальність. Хай святиться, сковуючи погляд, твоя усмішка і славиться ім’я Господа, що благословив наші душі на цю наднебесну радість. Чесно… Ніколи ще досі не ловив себе на постійному стані єднання з вищим світом, ясності спілкування з природою, з осінню, з просинню твоїх ванільних видихів, вітрильних, плаваючих ясною погодою, поглядів інфантильних зірок. Крок… Крок до запаморочливої близькості з тобою. Чистою, ніжною, такою, як ти є завжди… Особливо святою та теплою. Зсередини тепліє тіло, від того, як тендітно й мило вкриваєш вустами кінчики моїх холодних пальців, наповнюючи їх чарівною здатністю зцілювати радість кожним дотиком до обійнятого вітром обличчя… Жорстокий час кличе позбутися цього неба і я вимушений, вкотре відпустивши тебе, спостерігати за зниканням своєї молитви поміж лабіринтів прозорих дверей, людей і безповоротності… Затушовую у вдячність минуле і пірнаю, ховаючись від самотності, в ненав’язливу музику цнотливого міста… Вже осінь догорає пломениста й загасає день… Заснемо й ми в обіймах ночі між щирих усмішок пісень. Любитиму ще вічність блиск твого погляду…

Ніч. Сутінки. Місяць обпалює щоки.
Заточеним лезом по темряві крик.
Ввім'явши тривогу й тремтіння у кроки,
Для долі у пеклі навіки я зник.

В мені чиїсь очі вбачають потвору,
Хтось монстра уявить – заб’ється в куток,
Хтось смерть струхлявілу, замучену, хвору
Із стуком тривожним зловісних кісток.

Та чим би не був, кожен труситься, плаче,
Ховає обличчя між схрещених рук,
В агонії серце у кожного скаче
Й биттям відчайдушним вбиває свій стук.

Ось сонце упало, на смерть розлетівшись,
На тисячі зір – порошинок тепла.
Сьогодні без винятку, болем укрившись,
Тремтіння терзатиме душу до тла.

Й ніхто не посміє у вічі поглянуть…
У вічі мені, поламавши свій страх.
Тоді ж і кістки мої раптом розтануть,
І очі у сірий розсиплються прах.

Вставати пора, бо роботи чимало,
Сьогодні ще демони з пекла встають.
Та що це так міцно мене обійняло?
Й на мить не даючи спокійно вдихнуть?

Та погляд спустивши, дівча помічаю
З очима, мов осінь, та сміхом дзвінким.
От-от розлечуся на прах, відчуваю.
Ніколи не був ще безсилим таким…

Дивлюсь, увесь світ лунко грає, радіє
Та чую пливу, розмиваючи звук.
В видінні ж лиш очі ті теплі біліють,
І рученьки ніжні, і жар від тих рук.

Воскресну можливо… зберу якісь сили…
Наразі ж здолала усмІшка проста
Ох скільки ж страждань мої кості зносили..?
О спокій. Які ж твої милі вуста…

епіграф:
Дождь, ночь, разбитое окно.
И осколки стекла
Застряли в воздухе,
Как листья,
Не подхваченные ветром.
Вдруг — звон…
Точно так же
Обрывается жизнь человека.
(Ніка Турбіна)

Позбавлений видиху, звільнений болем,
Забутий життям й почуттями навік
Пітьма й порожнеча все замкненим колом
Тримає зіниці під склепом повік.

Розпечене сонце пекучим промінням
Силкується погляд вернути у світ
Поламані крила і вічність осіння,
І шрамом на серці лишився політ

Мить тому по жилах іще пульсували
Надпитих життів недобиті сліди
Мить тому ще бились об стінки, та впали…
Та вже не повернуться більше сюди.

І тільки цілунку на пальцях відбиток
Та ніжна палаюча болем сльоза…
А скільки секунд нами ще не допито,
Та скільки тепла обірвала гроза…?

Лиш кілька хвилинок, по тім, як за руки
Удвох відчайдушно зливались із сном…
Розсипались сміху грайливого звуки,
Сховавшись десь там у імлі за вікном…

О, Господи! Де ти?.. Нікого немає.
Густа порожнеча від тім’я до ніг.
О, спокій, чи ти є предвісником раю?
Чи рай той, як я, ледь звільнившись, поліг?

Й останнім видінням Твої ніжні очі.
Ах ось де він рай…! Та розвіявся вмить…
І знову навіки в кайданах у ночі.
Хоч серце не б’ється, то й не защемить.

<<Прогулянка дотиком>>

Усмішка. Лагідність. Місяць.
Дотики. Вечір та вітер.
Осені втрачена пісня
Кличе до щастя злетіти.

Зрошене зорями небо
Тулиться, дихає мліє.
Нам бігти сьогодні не треба,
То хай же нас щастя зігріє.

Сиплеться світло так лунко,
За видихом, листям, тобою.
Пірнає у душу цілунком
Та ранньою пахне весною.

Ловлю у долоні твій дотик
Плекаю тендітність, як мрію
Ми разом. І доля не проти…
І я від цих рук шаленію.

Згорає наш час все стрімкіше
Лиш небо однаково чорне
Та з кожним цілунком міцніше.
Ця ніч нас до себе пригОрне.

Звільнитись так прагну від світу,
Та знов тебе в ніч відпускаю.
Прекрасну, надіями вкриту
Із дотиком кольору раю.

<<скалки>>
Перебиті світи, сподівання та ноги
Перестріляні мрії, нещирість і страх
Біль. Коліна холодні уже від вологи…
Тільки спогад про «вічність у твоїх руках».

Бісів спогад! Так хочу убити цей вечір
І ту кляту нікчемність втоптати у ґрунт.
Ми безсилі змінити зіпсовані речі,
Лиш хіба приховати свій внутрішній бунт.

«Прости господи» — все крізь тремтіння молюся.
«Без числа я згрішив…» Й тут вмирають слова.
Головою лиш в дерево з відчаю б’юся,
Щоб відмовилась згадувать та голова.

Знов авто… Намагаюсь узять себе в руки,
Мертвий погляд підвести на сіре шосе,
Та сильніші від волі бездушність і муки
І навколо з пітьмою зливається все.

«Дай, Бог, мудрості винести…», та чи зумію?
Хто такий, щоби хтось мене вдруге прощав?
Щосекунди від злості на себе дурію!..
Як цю Осінь, нікого іще не кохав…

«Хліб насущний сьогодні подай…», а чи віри..?
Хоч ледь їм третій день, все чомусь не вмираю.
Лише листя під лобом й асфальт поруч сірий.
Мила Осінь… Як чітко тебе відчуваю!

Таке враження: Ти ні на мить не покинеш,
Так і снігом присипле сувора зима,
От-от дотик твій ніжний вмить серце зупинить –
Щойно бився із тінню, секунда – й нема!

Щойно серце на волю скажено так рвалось.
Твій дзвінок й лиш нікчемні мої кілька слів…
Й ось мовчання лиш в грудях боліти зосталось,
Та тремтіння колін, й тихий скрегіт зубів.

Себе контролювати і не намагаюсь –
Порожнеча зсередини їсть рештки сил.
Ніжна Осінь, з тобою навіки лишаюсь,
Ти мій світ, ти якраз Те, що в Бога просив.