Тишина, не слышно звуков. Пустота.
Одиночество вошло без стука. Холода.
Потемнело в зазеркалье той души
Что искала покаянья. Не спеши
Вернуться в спальню, там лишь мрак.
Если хочешь расставанья дай мне знак.
Потеряла я себя да не найду.
День и ночь лишь пепел вижу я в бреду.
Было — не было, неважно никому
И подставив дуло к бледному виску,
Прошепчу, что накипело, в пустоту.
Перечеркнутой страницей я начну
Сладкую размеренную жизнь,
Этой фразой я закончу мысль…

Украденые мысли на дне чердачной крыши
Мечтали о пустынном спокойствии, как свыше
Всё на людей глядели с небесной высоты
Пытаясь отдалиться от мерзлой суеты.

Пылинки лишь сдували на лица шумных пар
На крышах создавали бурлящий карнавал
Да брали с неба звезды и рисовали тени
Дороги собирали и облака из пены.

Летали беззаботно, на радуге катались
Но с холодом осенним в снежинки превращались
Спускались на прохожих, им напевали трели
Так проникали в сердце — исполнившись забвели.

Вода и пена. Что быть может лучше?
Один лишь взгляд заманит — не вернешь.
А может так судьба готовит случай
Испить с тобой единственный глоток?
Твой голос ласков, словно легкий ветер,
А взгляд не оставляет пустоты.
И не затухнут наши с тобой свечи
В том страстном полумраке красоты.

Кривавим діамантом пахне цнота, Яку торкаються лиш раз в житті. Єдиний доторк,той секундний поштовх Стирає відлік жінки на нулі. Ти обраний, єдиний хто спромігся Порушити тендітні відчуття. Ті острах,стогін, біль, що здійнялися Єднали всі найліпші почуття. Торкання пальців, присмак губ, твій погляд, Єднання тіл, що стало як одне. Мовчання, стогін, дихання прискорив. І той безмежний перший дотик меж. Залишив розум,гаряче ночами. Спинився всесвіт на моїх очах. Тремтіння тіл, що керувало нами Іще не раз являлось мені в снах

Читать дальше →

Читаєш п'єсу - все в ній просто Життя летить на зустріч в простір Все зупиняється в хвилині І бачиш все уже із хвилі Із хвилі радості й печалі В середньовічному граалі В потертих сутінках вже лютих Ніким ніколи не забутих Забутих мрій не повернути На гору камінь не зрухнути Лишити спогад на губах Сховати погляд у серцях В серцях є простір й порожнеча Загасла свічка й теплий вечір Лікуєш душу все від болю І співставляєш дуло й скроню У скронях відповідь пульсує Замислись, ти її відчуєш З-під ліжка книгу дістаєш Старі сторінки лиш гортаєш. Читаєш.

Читать дальше →

Єднає нас лише одна людина,
Яка, обравши свій нелегкий шлях,
Із львівської квартири захопила
Всі українські душі і серця.

Ти виріс там, де ластівки літають
І кішки манять у свою постіль.
Там ліс незвичний з каменю вражає,
Посеред нього стоїть скляний дім.

Фіалки в Тадж-Махалі нас вітають
І вітер колихає навесні,
Той день малюєш так яскраво,
Що хочеться втонути в тій красі.

Ти маєш свій гарем з таких моделей,
Що нам здаються з іншого життя
Ті Сьюзі, Міра, Глорія і Леді
Єднають, як невидима сім*я.

Та очі тих красунь лише зелені,
Від тіні тіл зупиниться Земля.
Ми не забудемо ніколи світ
Шанелі, що спокушає майбуття.

Ти позичаєш сонце вдень, а ввечір,
Як темна ніч вже намалює знак,
Пускаєш янголів на плечі,
Які слова не люблять і мовчать

То є твій світ за синіми горами,
Той океан, що поринає в нас.
Там дольче віта людство огортає
І хочеться відчути все не раз.

Новый год. Каким ярким и долгожданным казался этот праздник каждому из нас в далеком детстве. Чудо из чудес. Ёлки, мандарины, праздничный ужин, плавно переходящий в завтрак; долгожданные подарки, конфетти, а иногда даже снег. Но детство всегда заканчивается, и ты понимаешь это, когда детские радости для тебя уже не остаются счастьем. Так произошло и со мной. В прошлый Новый Год.

Предновогодняя волокита, которая обычно начинает поглощать наше свободное время и нас самих, как ни странно обошла меня стороной. И не потому, что я не планировала отмечать праздник, нет, я просто решила его отметить по-своему ярко и неповторимо. Но все по порядку.

Задолго до праздника всесторонне обсуждаются составы гостей, место проведения и т.п. формальности. Не буду скрывать, что подобных приглашений получала довольно много, но обещала на них ответить чуточку позже. За эту «чуточку» мне нужно было придумать, как удивить себя в ежегодный праздник зимы. Но вот была маленькая проблема, мне не удавалось найти тот вариант, который бы мне действительно нравился. В потерянных мыслях, решила все-таки согласиться на одно из предложений.

И вот долгожданный детьми день настал. Но чувства праздника не ощущалось. Любимого нами снега не было, и, видимо, он не собирался. Чтобы найти себя, я решила прогуляться. Люди, сломя голову, озабочено носились по городу: кто-то искал подарки, кто-то докупал забытые продукты, девушки в спешке искали свободный салон, только бы выглядеть на все 100%. И только я, как невидимое привидение, не спеша прогуливалась, беззаботно наблюдая за озадаченными людьми. Вдобавок ко всей серой атмосфере дня начался еще и мокрый снег, который вместо радости приносил грязь на улицах и ощущение промокших ног. Чтобы избавиться от подобной сырости, я решила зайти в одно кафе. Не удивительно, но оно оказалось практически пустым, больше того, мне очень удивились его работники. Вместе с заказанным мной кофе с корицей на стол поставили несколько свечей, которые создавали очень уютное окружение. Они очень легко и быстро наполнили своим теплом мое состояние, в голове нарисовалась картинка Моего праздника, и я, не колеблясь, позвонила друзьям, сообщив, что этой ночью я буду не с ними. С этого момента следующие сутки я прожила в своем отдельном мире.

Читать дальше →

Ти вабиш, збуджуєш, бажаєш
Ховаєш очі, споглядаєш на мене
Як на білу пташку,
Що бачив тільки раз в житті.

Вона примарилась тобі
В солодкому твоєму сні.
І сонце ледь землі торкалось
То було ранньої весни

Ти спав і юність посміхалась
Блакитне небо, теплий день
Повітря безтурботно гралось
з твоїм волоссям у траві.

І несподівано крізь сни,
Які були мов не з тобою,
Почув незвичні голоси
Той шурхіт привертав увагу

Та сон пройшов, і ти побачив
Ту несподіванку природи
Чарівну пташку, тої вроди
Яку ти бачив десь в книжках.

Вона, сховавшись у жасміні,
Співала пісню, що донині
Була відома тільки їй,
Пташині з голосом людини.

А ти техесенько лежав
Не міг відвести з неї погляд
Боявся дихати, твій подих
Ставав повільним, ледь помітним

Та пташка все тобі співала
Твоє майбутнє рокувала.
І як помітила твій погляд
Перетворилась в неба подих

І от тепер ти вже дорослий
Стоїш не з пташкою — зі мною
Все ловиш погляд ледь знайомий
Ховаєш пам*ять за собою

Та я не пташка вже, людина
Перетворитись більш не можу
Тримай лиш міцно мою руку,
Яка на крила вже не схожа.

Торкання, пестощі, дарунки
Турбота, погляд, поцілунки
Тепло від рук, жага, чекання
Моє невтомлене бажання.

Ти охопив мене собою
Зманив у сон, ти спиш зі мною
Чекаю я тепер щоночі
На мрії, що приходять в очі.

Ті сни з тобою наче воля,
Яку шукають сотні воїв
Я вся живу, існую в нім.

Та як би я тепер хотіла
Щоб і моя душа схопила
Тебе не в сні, а поза ним.

Сподіваюсь той, кому адресовано цей вірш замислиться ще раз над словом «Ми».

Ти вибач за те, що сьогодні мовчала
Мені було сумно, себе зневажала
І дуже так хочу, щоб ти зрозумів,
Що тут не присутньо твоєї вини

Бо кожен із нас має власні дурниці
І їх не вдається сховати в криниці
Вони немов самі керують думками
Навіюють смуток, не вернеш до тями

Кохання в інеті — то класно спочатку
Ти ринеш думками до своєї обранки
Завжди помічаєш у всьому плюси
Але ми лише люди, не боги вже ми

Та знав би як хочу тебе я відчути
І не в телефоні твій голос почути
Побачити очі, яскравий твій погляд
Торкнутись руками твоєї безодні

Та відстань — не тільки відрізок на карті
Вона змінює нас, заважає встояти
Перед тими словами, що пише екран
І мріями тими, що зваблюють в снах.