Мені здається я тебе вбиваю…
Десь усередині своїм життям.
І як вино хороше випиваю,
І змішую своє з сміттям.
Я б викинула все погане з себе,
Але не можу, ти вже вибачай.
Мені тільки тебе і треба,
Якщо не знав цього — тепер же знай.
Ти вибач, що хотілось може іншого,
, що не стандарт я і не безліміт.
В тобі відчула когось рідного,
В тобі — хороший, цілий світ.
Та все ж здається, що тебе вбиваю,
Десь у середині своїм життям.
І ти вже вибач, що я інше маю,
У голові один лиш спам.

На серці тінню пролягали тіні,
І спогади кричали звідусіль.
Навколо були тільки білі стіни,
І замість цукру – сіль.
На пальцях мозолі, від чого? дивно…
А на руках – чужі сліди.
З тобою воювать хотіла мирно,
, але якщо вже важко так – то йди.
На обличчі мінялись гримаси,
То веселі були, то сумні.
І не камені ми, не алмази,
Просто різні, хоч рідні таки.

На пальці дихає холодний вітер,
Я грію їх і ховаю в кишеню.
І як відчайдушній митар,
Ховаю там копійок жменю…
Обличчя облизує перший мороз,
Не можу сховати його.
Вже стільки написала я проз,
Але немає чогось «того».
В замерзлих ногах відчуваю біль,
Ніби кригою вкрилось життя.
І звідкись в квартирі з’явилась цвіль,
Така от сторона буття.
На вулиці осінь ковтає листя,
Або розмальовує в усі кольори.
А я лишаюся на місці,
Щоб хтось казав: « а ти – твори».
Творити буду, я не здамся,
Повітря забира мене.
Віршів моїх ти не цурався,
А я не відцураюся тебе…

Прозорість слів і чистота обличь,
Невпевненість у кожнім кроці,
І вогник одинокий серед тисяч свіч
І 364 днів у кожнім році.
Пошарпаність дверей та білі фіранки,
Чашка чогось смачного на столі.
Чомусь не так все як було ще зранку,
І очі в дзеркалі чомусь сумні.
Крізь вікна дихає солодом вітер,
Пелюстки від цвіту летять мов сніг.
А в серці зима, і на ньому не ми тепер
І як же кожен з нас так міг…

Палахкотіло вогнище у небі
Червоним сяйвом і останнім теплом
Сідало серпневе сонце, так треба
Й світилось різнокольоровим склом.
Вогнище догорало швидко
Не було кому підкинуть гілок
На серці ставало зовсім гидко
Останній серпневий рок…

Я тебе попереджала:
Держись від мене подалі.
Я тобі навіть погрожувала,
Але погроз було замало.
Я тебе попереджала:
Не чекай від мене чогось.
Зі мною не солодко, ч уєш,
Й не шукай в мені «щось».
Я тобі казала: зупинись,
Не чекай від мене навзаєм.
А ти казав «посміхнись»,
Ми ще своє наверстаєм.
От і все. зупинилась, а далі –
Не послухав мене, молодець.
А тепер разом ми, двоє,
І биття вже обох сердець…

Ступаю в ніч, лишаю тільки край на складках
На складках одягу лишаю тільки край
Увесь же світ мій у дірявих латках
В душі не осінь, а російський «май»
Потроху дихає розпатлана красуня
На нас холодним подихом своїм
І вже сьогодні не засну я
Бо пору цю я не назву своїм.
Моє то інше, щось більш жарке й ясне
Щось наполохане й таке мале
Таке, що швидко так не гасне
Таке, що небо веселить сумне.

Перший день осені… трошки страшнувато думати про це. Тільки- но закінчилось літо і вже пора… Пора йти в осінь… З одного мосту на інший… Той, який буде переслідувати мене ще 3 місяці як мінімум, аж поки не випаде перший сніг, що розтане відразу за ніч, або краще за декілька годин. Супер…
Осінь прийде з дощами, вітром, листям під ногами, першим холодом. Температура повітря затримається десь так на +14 в вересні, а далі – ще гірше. Це вічно холодні руки, шкіряні перчатки, теплі шкарпетки. Це запах дощу, залишки крапель на чорній шкіряній куртці, закручені кінчики вічно рівного волосся. Це запах вітру, принесеного звідкись здалеку, холодного і незнайомого. Такого, від якого я дуже відвикла за 3 місяці наближеного до раю часу. Стукіт дощу у вікна, прохання впустити його у свою душу і вийти сльозами… Круто…
Осінь прийшла. Прийшла по розкладу, так як ходять потяги, так як не ходять маршрутки і люди. Людям можна запізнюватись, аякже. Надто осінню, бо тоді видумують, ніби дощ не давав швидше приїхати, не могли зрозуміти що вдягнути і таке інше… Виправдання любить осінь… навіть дуже.
Листя… З каштанів давно опало, з липи починає обпадати… А потім і всі інші дерева звільняться від свого одягу. Голі та безнадійні, будуть запрошувати до себе дерева, хитаючи голим гіллям… Безсоромно та дико.
З квітів лишаться на довше тільки хризантеми як нагадування про те, що колись було тепло…
Продавці в шаленій кількості будуть привозити шарфи, рукавиці, теплі пальта… Вже і зараз, 31 серпня в магазинах повно осіннього одягу… Теплі куртки, берети… шапки… Ненавиджу шапки, вони досить грубі найчастіше і закуйовджують уже не рівне волосся…
Теплі кросівки або ненависні класичні туфлі… Шпильки… Грязь і дощ. Дуже привітна осінь.
А Осінню до речі, найчастіше самогубці закінчують своє життя. Дурні… Осінь же проходить …проходить дощами і вітром… проходить сумним настроєм… проходить як і все інше.
Вибач, осінь, що так критикую… ніяк не можу відпустити своє літо, що для мене цього року стало надто важливим.

Позич мені трошки світла…
Позич тепла хоч на мить
Щоб ця ненавмисність зникла
Щоб прокинувся той хто спить.
Позич мені трошки любові,
Такої щоб вдосталь було.
Щоб ніби й не мало й не кволі,
Щоб в серці квітами цвіло.
Позич мені щастя, я віддам,
Я обіцяю що відразу як зможу.
Полиште слати в інтернеті спам,
Тебе в своїх думках я заморожу.
Позич мені ще трошки доброти,
Щоб не кидатись на пусті образи.
Позич мені ще трошечки води,
Запити щоб усе й відразу…

Люблю ту мить, коли йде сонце спочивать,
Коли не треба більш йому світити.
Коли ця сіра будинкова знать,
У теплих променях стає жевріти.
Тоді повітря, ніби як кисіль,
Густе, приємне, і на смак солодке.
Тоді зникає із фасадів цвіль,
І вікна відбивають сонця нотки.
Зникає шар, з останніх догора,
І кидає лише на мить останній погляд.
І гасне просто й тихо та пора,
Нам захід свій він подає на розгляд.
Я так люблю його і так ціню,
Тоді все місто ніби завмирає.
І я повітря жадно так вдихну,
Воно ж бо, сонце, в се на світі знає.