Революція в дзеркалі

Вона завжди спокійно дихала, граціозно рухалась та цікавилась дивакуватими речами (особливо старовинними). Могла собі дозволити прогулятись по нічному Києву з декількома пляшками «Cutty Sark» та задимлюватись цигарками просто у своєму «Bentley». Вона робила це через те, що її «Bentley» було некомфортне для неї. Чому? Вона була незвичайна. Мені важко було з нею спілкуватися, а зрозуміти тим паче. Життя у неї було абсолютно одноманітним…… до одного моменту звичайно. Їй тоді було 22.

Не буде випивки, не буде шуму, не буде життя...(хоча б на деякий час) Чомусь я був впевнений, що вона забуде мене і залишиться тільки сама. Я досі картаю себе за це. Я пішов, вона – залишилась. Ні, вона пішла, я – залишився. Тобто вона залишилась у барі «Арео», а я пішов через ті слова, які вона сказала.…думаю, що ви зрозуміли. Коли я йшов – у неї був якийсь сумнів. Я це відчув. Я просто пам’ятаю, що її очі в той день виблискували як діаманти. Чи не діаманти? Сука, в мене ж не було стільки грошей, щоб подарувати їй діамант! Та невже я не міг знайти суму, яка б, можливо, змінила відсотковий коефіцієнт стосунків в мою користь. Стерилізація…мені потрібно простерилізувати мозок.

Я захотів змінити все у моєму житті:
Викинути старі речі у вікно, набити морду Кові з восьмого поверху, вибігти в трусах у лютому і кричати, що я її люблю, пробути 3 дні в «каматозі» після найбільшої п’янки в своєму житті, подорожувати автостопом по країні, випросити десять жетонів на метро у незнайомців, побути незграбним, стати НеНормальним. Мені тільки 19, їй – 22. Будь сама такою (знайшлась мені «ЛЕДІ»), а я буду як чмо (саме так одного разу вона сказала, коли я поводився так як захотів…я все пам'ятаю).
В цю ж ніч з друзями поїхав в клуб «ДарМері». Звук, цокіт шпильок, спалахи фотокомер, повна абстракція, ідіот за барною стійкою, усмішка, «кривава мері», ще одна «кривава мері», техно, танець, таксі-спогад, дощ. Їду я і згадую цитату Вуді Аллена: «Я був настільки закоханий, що в таксі забув подивитись на лічильник». Я усміхнувся і задумався… Я усвідомлюю, що слово був тут недоречне. Я закоханий. А тут таксист кричить: «Приїхали, давака гроші». Тут довелося взяти руки в ноги і вперед. Видно трійка «кривавих мері» вдарила сильно мені в голову. Я ж не подумав, що він на машині. Я біжу, а він їде за мною. Тут я-він зупинилися. Погляд один одному прямо в очі (як в аргентинському танго).
І тут я кричу: «Ну я ж псих!». А потім у мене несамовитий сміх. Таксист не в адекваті. Що робити? Може, дійсно псих. Та мені вже абсолютно похер на його реакцію, бо я давно хотів вилізти та пострибати на капоті машині. А таксист як натиснить на газ…я встигнув лише впасти боком на капот, і перевалятись через три калюжі. Сиджу я в калюжі та й пишу їй есемеску: «Я кохаю тебе, дура!»

Додому прийшов тільки зранку (цілу ніч намагався розбити вітрину та вкрасти трохи продуктів….так їсти захотілося). Заходжу додому і тут бачу її взуття. Проходжу у вітальню і бачу революцію в дзеркалі.

— Це не ти! (кричу я). Ти пофарбувалася в блонд, відрізала цілий метр свого волосся, одягнена в міні-спідницю, а в руках ще й дубінка.

— Дочекалась я, сука. Нарешті ти сказав, що я не тільки тобі подобаюсь, ти не просто любиш мене, а ще й КОХАЄШ. Вау! Ти такий брудний: анука давай, РОЗДЯГАЙСЯ.

Ренат Аденко

Не розумію: хто зі мною… а я з ким?

жорстоко згадувати минуле, де було не все так солодко…

моторошно відкритися, щось затамовує мій подих, постійні думки.

думки, думки, думки…

в нікуди.

Зараз мені здається, що я загубив… загубив… що я загубив?!

а, може, я вже викинув ключ, свій ключ від мого замка.

інколи бачу красиві очі, які є ніщо, на противагу стуку серця.

Невже вони вбивали, жорстоко знущалися…

А навіть, якщо й ні, то, хто його зна, що вони зроблять за місяць-два.

Не піду, не піду, не піду…

в мінус.

Але ж хочу, Я хочу любити, довіряти…

хочу з тобою сховатися, закритися.

чому щось знову стримує мене( В мене стоїть блок.

життя заблоковане.

Душа кричить, кричить, кричить… Відімкни його.

Може, я й і зійшов з глузду, я вбиваюсь…

Я напиваюсь, щоб забути, пригадати і вирішити.

Та, це рішення, кляте рішення… Не можу його сказати.

Я знову відштовхнусь, вдарю, вб'ю нову, невелику рану в тебе, щоб потім не було саги померти від зради.

Мені потрібен тільки той, хто зрозуміє та знайде, знайде, знайде…

цей ключ.

(думки Олівера)
Ренат Аденко

<span sошщ

                                Реквієм за дамою

Людська допитливість вирішила мене визначити ким вона була… чи, може, хто вона взагалі: Жанна Д'Aрк 21 століття чи «наша» Джулія Робертс… Ев, ні, а, може, це наш простий, немов справжній український вареник «Капустина Кривінська», але цього ніхто не дізнається, за вийнятком тих, хто все-таки загляне глибше у суть, хто не тільки прочитає цей запис, що, зараз здається комусь тихеньким виявом сірої антимануфактурної структури, а й зуміє побачити легенький запах підозрілої Капусти... 

Всі вже мають певні підозри, що вона вже не вареник, а проста Капустина. Та Капустина, яку скубають щоразу більшими стоками жадібних рук, вилитих рекреаційними краплинами Каркінітської затоки… А очі… очі, які бачить Капусина на острові Лам-Бе-Качіно — такі ж, як руки — жадібні, а в той же час сповнені пристрасті, немов так і хочуть смикнути та відірвати все тіло Кривінської. 
Вона не здається… трохи згодом ніби зупиняється… Посмішка?.. ааа, ясно… зустріла Джульку… щось не сходиться. Щось далі смокче Кривінську, і вона, немов Тарханкутський півострів міняє напрям думок, міграційно переливаючись у просторову «таємну» кімнату, яка, ніби і є у приміщенні, але й водночас вона не така вже «таємна»… Кривінська згадує Тарханкутськ.....і, тут складається враження такої простої дівчинки із згвалтованими думками… так що там було?... 

… Далі струм, відключення, пішла в мінус.... 

Капуста є… вона — то тут, то згодом пересувається вже в таке просторе, сріблясто-іржаве, та ні, воно ж пурпурове, одним словом -інше місце. (Приведи її до свідомості, Ернесте....) 
Лам-Бе-Качіно… тут щось гротескне, фальшиве?? ні, реальне… точно реальне… Коні, страх, відвага, жадоба, смерть, порятунок — вкінці перемога. Жанна… вона близько… давай, давай… не буде більше мук, мій герой…  

Знову струм, хвилини через дві — легка пульсація зкривавлених до посиніння рук… Тремтіння, хвилини через три — легкий порух лівої ноги… шок — за тридцять секунд все унормалізується...(яка ж нормалізація, коли так повільно б'ється серце, дивна комбінація енергетичних джгутів, які в середині неї рвуть пружинні пульсації її серця...) 

Ернест… платформа… димок… Паранормальні явища б'ють спалахом у його свідомість… Ах, який кайф інколи побути у чорно-білій проекції земного сфероїда. А, цей Тарханкутськ, що ніби виблискує на чолі Капусти надає хвилю бурі, такої червоної, що, здалося, чорно-білій, ні, сірій думці просто не жити(в мозок проривається диявольський колір!). 

Кривінська починає битися(мабуть, відчула коливання між собою — вареником, і колишнім — розвареним пельменем)… Ернест попадає в глибоку істерію і починає дивно посміхатись, згодом вигукувати, кричати, ревіти… Лікаря, лікаря.... 

Прилізають зомбі, розбещені волоцюги, що вимагають твоєї крові, сволоти… Ернест заснув, проте зранку він ще прокинеться перевірити чи послухали його духи, і Кривінська стане справжнью Кривінською.... 

 Капуста(що відбувалося з нею в ті моменти, коли «зомбі» випробовувала новітню вакцину на Ернестові?) 

… а відчувала вона жадобу тих відчуттів, що оримував Ернест… Ох, педаль… нажму на газ… Після декількох ударів головою об ліжко, не стрималась вирвала трубки із капельниць… ай, оце ж і кайф… бути на грані.... 

 удар, струс, останній поштовх… смерть. 
Ернест не знав про зупинку серця Кривінської того вечора, а то б наступного дня не прокинувся б.

                                             

Ренат Аденко