Мрії, намальовані на стінах, невидимою фарбою, не стираються. Злет у моїй душі раптовий, як і падіння, коли ти зникаєш. Шукаю в темноті твої обриси, але не реальні, вигадані. Зашпортуюсь за думки. Чому вони розкидані по підлозі? Творчий безлад? А може… Може повизбирувати їх, нанизити на нитку і одягнути намисто. Щоб душа не була порожнечею роздягнута. Спинитись. Відчинити вікно чи сердце. І що, як надворі зима, і холод пронизує до кісток, головне, щоб сердце билось і не замерзло від некохання. Та ні, лякаюсь тих хвороб, про які пишуть в медичних словниках, і тих,, про які говорять розбиті душі. Зупиняю плин думок. Грію чай. Мрію про літо. Щоб без остраху відчиняти вікно і з ним душу чи сердце. Головне – не замерзнути від некохання.

Ти – Король Картинних Рам. В своїх світах ми всі королі і королеви. На таку посаду не одна я тебе коронувала.
Ти тримаєш себе в рамках. Себе? Свої думки, емоції. Ніхто ніколи не здогадається, що ти думаєш чи відчуваєш. І ти спроможний витримати на собі все це. Цей вир емоцій, який тебе переповнює, але не виступає за рамки.
Щоб показати свою душу, ти малюєш картини. Які теж не виходять за рамки.
Твоя психологія мені не зрозуміла. Знаю: ти хотів би звільнитися від цієї метушні, вгамувати спрагу волі. Та впевнена, що ти це робиш в самотності, коли інших,, а часом і мене, немає поряд. Іноді за таку витримку я тобі заздрю.
Буду з надією сподіватись, що ця коронація буде тобі до душі. Творчого натхнення та наснаги, Королю Картинних Рам!

Коли скінчиться ця циклонність злив?
Дивлюсь погоду – кажуть, буде сонце.
Нема різниці, дощ думки всі змив,
Під небом хмари – душі? Може сронцій?

Як залишити вічності сліди,
Як не пропасти в натовпі скінченнім,
А може мовчки далі йти і йти?
Десь там народиться ще невідомій геній.

Болит душа от частоты падений.
Боюсь взлететь, боюсь потом упасть.
На одну мысль, есть миллионы мнений.
Ну как мне среди них и не пропасть.

Дышать я буду, жизнью наслаждаться.
Буду собой, буду любить, мечтать.
Буду бросать, и в брошенных влюбляться.
И вспоминать, как я могла летать…

А дождь идёт, идёт, идёт.
И капли падают на землю.
Он песенку поёт, поёт.
Затих, а может дремлет?

Прощаюсь с осенью. Пока, пока.
Забытый лист, качает клён-качеля.
И за строкой напишется строка…
И города уснут. Белея…

У ніжних поцілунках миті
Спалахують зірки, без болі та жалю.
Стоять дерева осінню роздіті,
І засоромлені шепочуть їй люблю.

Деревам холодно і гірко до безтями.
Поезія і прозі верховіть.
Шукають сни, безсонними ночами.
У поцілунках вітру, будять мить.

Безвимірність моїх падінь та злетів.
Ти їх читала, ти іх фіксувала.
Як зникнути з улюблених тенетів.
Впустила те, що міцно я тримала.

З тобою провожала на перонах
Думки, у безвість поїздами плили,
Шукала у покинутих вагонах,
Минуле – своє, загублене, миле.

Під осені дощем промокла я.
Не знаю парасолю де згубила…
Я знаю більше не твоя
Кохана, зіронька, мрійлива.

Згубила душу в осені листках,
Блукала поміж зоряних насаджень.
Зявлялась іноді в твоїх думках.
І день був повен галактичних вражень.

Давно тебе не зустрічала я.
І чесно, по тобі не сумувала.
Я знала, більше не твоя.
Хоча любила, подумки чекала…

Посипалась цукрова пудра із небес.
Я взимку вірю у холодну казку.
Мій зошит від холодних слів замерз.
Зима приймає, горда, осені поразку.

Мороз малює пензликом по шклі.
Лише собі відомі візерунки.
Шукатиму вогню в прозорім тлі.
Ловитиму зимові поцілунки.

В кімнаті йшов осінній дощ.
Нас затопили сусіди зверху.
В прихожій плавали стільці і книги,
Плакати, ніжності, невиміряні фрази.
Читала вірші, рахувала краплі.
Дивилася на небо через вікна,
Воно мовчало…
А стеля плакала, ридала…