Дайте ще дощу!
Хвилинами чекання вбивається самотність
і вішається в відчаї на стіну,
Кривавими мелькаючи стигматами.
Заб’ється у конвульсіях і стихне,
Згубившись у безодні тих агоній…
За чимось недосказаним в погоні,
За чимось недописаним, як сон.
Я знаю
Вірю
Жду
І скірізь лиш Ти.
і кам’яні мости, хиткі, як правда
і почорнілий з горя небосхил…
а стомлена душа вже й не здригнеться
у гамівній сорочці каяття…
безглуздий день
змарноване життя…
а ти все ждеш
ти ждеш
бредеш по

Читать дальше →

Я досі дихаю отими небосхилами
Осіннім небом,
парками,
узвозами,
вагонами метро
і хмарочосами,
туманами над Містом
світло-сивими.

І досі…
Віриш, досі чомусь згадую
Розлучення, озвучені мінорами,
дзвінками,
смс
і моніторами
Із кавою –
єдиною відрадою.

Зненацька якось…
Боже, аж прокинулась…
Здалось…
Кулак у зуби… — хоч би вижити!!!..
Навіщо ж я осмілилась залИшити
У пам'яті твій запах?..
І не

Читать дальше →

Народе мій, до тебе я ще вЕрну,
Щоб в смерті обернутись до життя… (В. Стус)

Заплакав болем листопад
І обезсилів, розіп ‘ятий…
Пора на Батьківщину, брат…
Без імені й хреста. «Дев’ятий».

І «Птах душі» в останню путь
Тебе, як сторож, буде вести…
Повік тобі не заживуть
До крові стерті «Палімпсести»,

Повік тобі не одболить
Усе, що є і все, що буде…
І черевики, що лягли
Мов каменем важким на груди.

Хай ті кати згорять в огні
За душу, згублену на нарах!
А біль твій

Читать дальше →

 

Вікно впивалось в душу ліхтарями
І дощ
Чи сніг
Чи що там моросило… 
Де та зима, якої я просила?..
Де ті слова, що промовчались нами?...
 
До біса вечір. Він тебе не бачив.
Ховався в ковдру,
пив самотню

Читать дальше →

… тыщу лет мне бы, чтоб дотянуться до тебя...

© Лена Перова

Задихнусь небесно-п’ятим поверхом
і згадаю, як отут колись за партою
Вісімнадцятирічний світ перевертався
З голови на ноги,
З ніг на голову

Нова ера у душі чеканилась
Тим, до кого не могла й торкнутися
Просто межі моєї метафізики
Не торкалися твоєї
Діалектики

Ти колись спитав, що значить істина
Ми мовчали. Деякі ще й слухали.
Власною вдавилася я думкою:
Ти є істина. Одвічна.
І промовчала.

Помирала від отого погляду,
плутала думки твої із власними
Що тоді лягали, наче заповідь
В стиснутому серціі
І у зошиті

Може, якби небо могло падати,
то до твоїх ніг упало б, зранене.
Спинявся час, як ти мовчав,
А я щось дурне молола
Згаряча

Може, ми б і стали колись рівними,
я б зорею світила у твоєму Всесвіті
Але межі моєї метафізики
Не торкаються твоєї
діалектики…

Тополям в коси золото ніжно вплелося
І свіжий вітер неба цілує блакить…
Ходімо в осінь. В нашу з тобою осінь,
Ходім навічно, поки іще горить.

Я буду гріти подихом твОї долоні
І наше сонце в темряву вічну нести.
В цієї осені ніжно-п’янкому полоні
Є тільки двоє. Є тільки я і ти.

Дороги, парки, стомлене місто і люди…
Торкнусь до вічності знову на твоїх устах…
Такої осені більше уже не буде,
Вона щось вічне в наших лишила серцях…

Кленовим листям падала нам на плечі
І синім небом в наші вливалася сни…
І Київ стих, коли обіймав той вечір
Мою кохану осінь з душею весни…

Столичні парки, мабуть, знають більше…
Чи в тому річ, що так приємно дихати?
Одвічний жовтень… Хто кого залишив?
Кому кого судилось недовипити?..

Спинився час і втомлено присів
На лавку цю, де я присяду поруч…
Де сто вітрів і тисяча світів
Зійшлись в одне і здійнялися вгору…

Згасає день. І щось в душі згасає.
І хочеться кохати цю погоду….
Лиш небо ясно-синє і безкрає
Кладе на губи першу прохолоду.

Пробач мене. За все-усе пробач.
За наше місто, що тепер незвичне…
Тепер цю осінь золотом познач,
В ній Ти і Місто – щось одне і вічне…

Самотній Київ знав, що так судилось…
Й заклякнув вітер від його величності…
А осінь, що так вчасно запізнилась,
Сховалася у саркофагах вічності…

Йому
Barabashka

Вогні. Арсенальна. Шосе стоголосі.
Мовчання і дотик у сто тисяч вольт…
Твій подих, твій запах в моєму волоссі…
Якісь дві години – і осінь.

І щось неосяжне в повітрі сплелося…
і все, як востаннє. А щастя – лиш мить…
Хвилина у відчаї вічності просить,
за руку тримаючи осінь

чи, може, тебе… Не збагнути і досі.
Я намертво нищу усе, що було
До тебе… без тебе… невже це збулося??..
Ти поруч. І хай буде осінь…

Твій дотик. Метро… І свідомість виносить…
Самотня кімната…І холод в вікно….
Твій запах і досі в моєму волоссі…
Хвилина… Секунда… — і осінь…

01.09.2011
00.01

Холола осінь під блакитним небом,
тікало сонце в даль за горизонт.
Я запрошу її на чай до себе…
Вона прийде, складе свій синій зонт,
Присяде коло столу, що на кухні,
розпустить коси жовто-вогняні,
обтрусить листя золоте із сукні
Й осінню казку розповість мені.
посидимо, і я нагрію чаю,
зігріємось, поглянемо в вікно…
помріємо, а потім позітхаєм
і про любов подивимось кіно.
Тоді ще поговоримо хвилинку
про сни і про життєву суть…
А на прощання пустимо сльозинку
І знов вона збиратиметься в путь.
розкриє зонт, розпечно-багряний
накине плащ на плечі і візьме
з душі моєї все гірке й погане
і в даль за журавлями понесе.

Що ж таке осінь??
Часто думаю над цим.

Пора романтики? Світлої і легкої, як бабине літо, чи сумної і ностальгічної, як останні дні листопада…
Час, відведений Богом спеціально для таких оце, як я, щоб посумувати?..
Закінчення того, що ми називаємо відпочинком (канікулами, відпусткою etc.)?..
Звичайний природний цикл, який в людини називається просто «старість»?..
Чи просто важка данина, яку ми сплачуємо щороку за чергове неповторне літо?..

А може, все це і є ОСІНЬ?..

Пора, коли час обдумати все, чим затьмарювала голову весна і дурманило вечірніми ароматами літо…

Пора, коли схиляєш голову перед невблаганним плином часу… Як перед перед заходом сонця, як перед смертю…

Пора, коли відкидаєш всі принципи і умовності, коли найбільшим благом на землі стає чашка гарячого чаю з лимоном і розуміння того, що твій дім — твоя фортеця…

Пора, коли згасають неправдиві та «неякісні» почуття. Залишаються лише справжні… Коли ти спускаєшся з небес на землю, вже не чекаєш «завтра» а живеш сьогодншнім. Коли гинуть всі ілюзії, з очей спадає пелена…
Цим осінь і відрізняється від весни.

Це пора легкого смутку… Жовтого листя і чогось такого, що не можна описати словами…