«Так же пусто было на Земле,
И когда летал Экзюпери..»

(Присвячено одному з моїх найкращих днів у житті.)

Була то давня мрія чи спокута
Вини якоїсь, що гнила роками,
Або ж весна, що гралася із нами,
Трипільська казка. Злякана й забута.

Де ліс отой «соснової малечі»
Зустрівся з полем, ніби в знак скорботи,
Де ті «сто чорних тіней», що навпроти,
Навіть опівдні падають на плечі.

І Ти у сонячному сяйві,
І небо, порізане літаками,
І дивне у повітрі щось над нами,
І зайві кілометри. Зайві.

І сильний вітер якось недоречно…
На мить вгамуйся і послухай пісню!..
Ти був правий, що нам бракує кисню,
Та часом навіть дихать небезпечно…

Пальцем в небо, обличчям у трави,
Ти не пий мене, я отрута!
Ой не пий мене, я ж отрута…
Бачиш, сонце смертельно-криваве?..

Йдем на захід. Та, може, й востаннє.
Хтось боїться кінця, хтось — початку…
Подаруй мені небо на згадку
І хоча б озирнись на прощання…

Життя летить. Нестримне і шалене…
Та в долі я нічого не прошу.
Ви лиш на мить подумайте про мене,
А я про Вас сьогодні напишу.

Ви не один: я подумки із Вами…
Безсоння, ніч і місто за вікном…
І Вашими навіяна піснями
Укриє муза мрії полотном…

Облишу вірш, піддавшись ніжній втомі,
Написаний недбало від руки…
А ми ж із Вами навіть не знайомі,
А ми ж із Вами дійсно диваки…

По стелі ковзають від фар вогні,
Неначе лижуть, пробують на смак.
Й мені, мов Вашій порваній струні,
Вже все одно, хоч якось і не так…

Пусте, пусте… Чи варто щось міняти??
І все-таки сьогодні не засну…
То марна справа – в осені питати…
Давайте ж з Вами діждемо весну….

Завив голодний вечір
І впав на підлогу мертвий.
Сьогодні вдалася втеча,
А завтра — я знову жертва.

А завтра нічого не буде,
і байдуже, що наснилось.
Я думала, що забуду…
Я думала… Не судилось…

А ніч здавила горлянку,
Повільно сповзає по стінах…
Конатиме знову до ранку,
в кутку стоячи на колінах…

І витиме, божевільна,
Повільно блюватиме снами…
В нестямі хапатиме сильно
За шию брудними руками…

А з мертво-блідою зорею
мов шль0ндра, збиратиме речі…

… мабуть, я захвОріла нею,
бо знову чекатиму вечір…