она жила… просто и не навязчиво… она любила… впервые и искене…
он курил… много и лишнее… он любил… но слов не подыщешь…
они встретились в один хороший день… их свела сама судьба, посланцем которого был их общий друг… это было красиво и романтично… среди тысячи людей, она выбрала именно его, не зная еще ни одной его тайны, ни одной его привычки… и даже не слышав его голоса… ей было все равно как она обратит на себя его внимание… она просто поставила цель, хотя нет, цель поставило её подсознание… в действительности она даже не обратила особого внимания на него… и за три часа общения он смог добится ее внимания, ее любви…
после этого они растались, и казалось больше не встретятся… но…
судьба была на их стороне… они встретились через 4 дня… и тогда он больше не хотел отпускать ее от себя, как она не «рвалась» он не отпускал, а в ее мыслях было...«только не отпусти...» они растались снова и снова ни номера телефона, ни адреса…
каким то образом он встретил ее, както он нашел ее номер телефона… они встретились и больше не раставались не предупредив друг-дуга о завтра… они встречаются уже больше 2 лет… они любят друг друга, и никто не знает как бы сейчас жили они, если бы тогда она выбрала когото другого…
эта история весьма банальная… просто без всяких особых деталей… просто история дорога мне…

Знаєш, так важко уявити,
Що колись я можу бути без тебе…
Що не буде цих звичних жартів,
І фраз типу «нє» і «добре»,
Що не буде цілунків твоїх,
І не будуть боліти губи…

Що додому ідти після пар…
І що холодно. без обіймів…
Уявити — це просто жах…
Дуже важко мені бути вільною…
І ось цей сигаретний запах…
Буде поруч, але вже не твій…

Не уявляю як це —
Хлопець що без гітари…
Без звуків що летять басом,
Доки я на плиту чайник ставлю…
Важко подумати просто
Що рука не твоя доторкнеться,
До плеча мого… до серця…

Не дозволю доки пам'ять зі мною…
Я не хочу бути без тебе…
Дуже важко передбачити долю,
Але важче жити без неї…

Я кохаю тебе… ти знаєш…
Я буду просто мовчати…
Не питай мене чи ти мариш…
Просто не хочу тебе втрачати…

кохання вбиває життя міліонів!
ми всі віддаємось почуттям
Чекаєм чуда в магазинів павільйонах
і задля когось жертвуєм життям…

бажалось мати власну казку,
а знов отримуєм просту історію
і вкотре засинаємо без щастя
життя здається сірим і без кольору…

Проте в кінці-кінців зриваєм маску
і набридає прикидатись для людей
бо щастя нас знаходить не відразу…
бо ми тікаємо від нього день у день…

17.06.10.
MariNa

коряво, але вивільнення почуттів…

Ти піди, я сьогодні сама посиджу, заспокоюсь, знайду вину…
А може не знАйду, а може я пІду, підУ погуляю в саду…
Цікаво подумати про життя, кохання, про тебе, про нас…
Так дивно живемо-ідемо, не можем знайти ми для себе час…
Ти йди, я посиджу, подумаю трохи, а може і так засну.
А як не засну — діястану я книжку, про мрію свою, про весну.
Занурюсь у неї і буду читати, читати, гортати листки,
І жадібно мрію у себе вбирати, трояндові пелюстки.
А як не читати то візьму гітару, давно вже за неї не бралась,
І пісню напишу про те як я мрії своїй нажаль не піддалась…
В кінці я подумаю добре над цим, і піду звільнюся з роботи,
І може тоді буде час щоб творити, щоб бути собою хоч трохи…

Твої очі знаєш, я в їх полоні,
Але твоє серце знову холоне,
Згадай ті зоряні літні ночі,
Згадай ті сонячні спекотні дні,
Як я дивився у твої очі,
Вони були жаркішими ніж ті всі дні.

І хоч на дворі зараз зима, я кохаю тебе,
І слова ці не дарма ріжуть повітря,
Дзвенять у вухах,
Для когось це може пекельний жах,
Та я знаю точно – кохання це,
Я пам’ятаю усе, твоє лице,
Уста, руки, серце вуркоче,
Та найбільше пам’ятаю твої карі очі,
Що світять для мене уві сні щоночі.

Твої очі знаєш, я в їх полоні,
Але твоє серце знову холоне,
Згадай ті зоряні літні ночі,
Згадай ті сонячні спекотні дні,
Як я дивився у твої очі,
Вони були жаркішими ніж ті всі дні

Я прошу тебе, згадай хоч на мить
Про той час коли,
Мене було не зупинить,
Здавалось все навкруги палало,
Але твоє серце вже мабуть догорало,
Я вагався довго а тоді сказав:

Твої очі знаєш, я в їх полоні,
Але твоє серце знову холоне,
Згадай ті зоряні літні ночі,
Згадай ті сонячні спекотні дні,
Як я дивився у твої очі,
Вони були жаркішими ніж ті всі дні

Ти на мене глянула,
В очах сльоза,
Я дивився на тебе,
В серці мелодія сумна,
Я так сподівався, що ти підійдеш,
Я молився, але подумки казав собі “авжеж”
Та вона підійшла і мені прошепотіла,

Твої очі знаєш, я в їх полоні,
Та твоє серце палає від любові,
Згадай ті зоряні літні ночі,
Згадай ті сонячні спекотні дні,
Як я дивилась у твої очі,
Вони були жаркішими ніж ті всі дні…
зима 2007
mari

Сонячний промінчик ліг на твою щоку, торкнувся губ, швиденько пробіг по шиї, зупинився на плечі і почав гратися із твоєю рукою. Раптом ти помітила що до вашої гри приєднався вітерець, що грайливо перебираєтвоє волосся. Твої ноги приємно обмивають хвильки неваличкої річечки…
Ось так ти сидиш на кинутому, якраз від берега до берега, дереві, насолоджуючись спокоєм природи.Ти вже давно краєм ока помітила, що на березі річки за тобою також спостерігають, і до волі таки симпатичний спостерігач-Юрчик. Брат хлопця твоєї подруги, у якої усі ви зібралися сьогодні на дачі. Несподівано він встав і пішов у твоєму напрямку.Він почав розмову:
-чому сидиш, сама? Там в дворі всі веселятся.
-так я знаю, але я вирішила помилуватись природою. А як щодо тебе? Чому ти тут? Сам?
-Вирішив що там занадто галасливо, до того ж, я помітив чи то русалоньку, чи то мавку, на дереві над річкою, і вирішив познайомитись поближче...- глянув він на тебе і посміхнувся…
Так ви просиділи до самого вечора, він провів тебе додому і ви обмінялись номерами телефонів.
Зайшовши додому, ти вже не могла викинути його образ з голови. Темне каштанове волосся, ніжна посмінка і засмагле обличчя…
Ти заснула із телефоном у руках… тобі приснився він…
Тобі чомусь здавалось, що він неодмінноподзвонить.Ти з хвилини на хвилину сподівалас, що ось пролунає дзвінок телефону. Але дні летіли за днями, переходили у тиждні і ось пройшов майже місяць.Майже місяць після вашої зустрічі, майже місяць він не покидає твої сни… Ти втратила надію, саме ту, яка не мусить тебе покидати до останнього. Я знаю, ти в розпачі, але… Ой телефон, вибач… але ні, це не мій… Це твій телефон.Ти відповіси? Що? У тебе посмішка на обличчі, давно я вже цього не бачила… Ні, ні, ні не треба мене душити, я зрозуміла-Юрчик…
Ну що ж, тепер ти сяєш. Ви домовились про зустріч за годину, а де? А ну ось… про зустріч біля фонтану з боку прку.Ні, схаменись, у тебе є що вдяхти.
Ну ось, все, можеш ідти… Успіху,і не забудь мені усе розповісти.(я ж маю записати-додаю подумки я).”звичайно”-відповідаєш, і подумки додаєш-“ну може дещо й залишиться між нами”…
Ви гуляєте по парку, він розповідаєтобі історії, однією з яких є історія про поломку телефону і про те, як стерся твій номер…
Знов, сонячний промінчик ліг на щоку, пробіг по шиї, зупинився на плечі… Вітер грався із твоїм волоссям.А його губи торкнулись твоїх…
Я залишилась дописати цю історію, і здається щасливо…

потерянный рай
никогда не вернешь,
теперь он не там
где правда и ложь,
возможно, его и не было,
но теперь уже ничего не поймёшь,
пораненую птицу,
увы, уже не спасёшь…
ведь мы понимаем ценность,
как только ее потеряем,
но это уже неуместно-
мечтать о потерянном рае…

ты ангелом был когда-то
и жили мы оба в раю,
но Дьявола в рай мы пустили
и наш мир он перевернул:
у нас появились ссоры,
закончилось вечное лето,
мы узнали что такое горе,
потеряли мы рай где то…

Мне кажется, что твои чувства — всё игра,
конечно, можно отрицать и спорить,
но как ты будешь обьяснять тот факт,
что вечно ты везде и всеми не доволен…

Мне нравится твоя улыбка, твои шутки,
но их ты даришь лишь из вежливостти мне,
Давай же разберемся оба
кто мы на самом деле, не во сне:
конечно не друзья,
ведь для друзей уж слишком много
между нами было,
любовники?
да нет любви,
может была но то что было — сплыло.
Так кто же мы?
все не могу понять,
ты обьясни, а я уж постараюсь
всю правду воли силою принять,
ведь правды никогда не постесняюсь…

моя остання сигарета
з написаним твоїм ім'ям,
пуста хатинка із пакету,
вазон на підвіконні вже зів*яв…

Шкода, що цю останню сигарету
я викурю і викину в вікно
без твоїх рук і твого права VETO,
прийде кінець, це не моє кіно…

Історія про нас минула швидко,
шоб Рай загоїти — потрібен час,
А я закурю завтра сигарету,
І знову буду думати про нас…

Ти починаєш під когось косити,
А навіщо? Адже треба просто жити,
Бути самим собою,
Мати свої цілі,
Грати за своєю грою,
І ніколи не втрачати крила…

Ти сидиш у похмурій кімнаті,
У вирі своїх думок,
Намагаючись щось від життя взяти,
А у навушниках грає улюблений рок.
На стінах плакати,
На руках шипи,
Кому що доказати?
Ми ж лише починаємо жити.
Музику гучніше, одяг по зручніше,
Батьки за стіною, втомились воювати,
Вирішили що переростеш,
Адже вони були такі самі
І воювали зі своїми батьками…

06,07,08
mari