(Поетці, яка наврядчи знає про моє існування)

Ти занадто несправжня, солодка і рафінована,
Такі лялечки мали би тішитися розмовами,
Гардероб забивати брендовими обновами
І ридати в подушку увечері чи вночі.

Збирати собі в шухляди серця украдені,
Говорити занадто липко і мармеладово
І гортати журнали з колекціями від Прада
Італійські вина вишукано п*ючи.

Пити чай із відведеним вгору мізинним пальцем,
Вишивати серветки, натягуючи на п*яльця
І приймати щоранку законну таблетку

Читать дальше →

Всі сніги чомусь непомітно взяли і скресли,
Навіть не пояснивши повністю дивний вчинок,
Ні тобі аргументів, ні доказів, ні причини,
Ані сповіщень, записок чи есемески…
В тілі тремтіння, слабкість і якось млосно,
Кожен ліхтар самотньо вдихає вЕсну,
Кожна калюжа дивиться в небо плесом,
Й Ти серед всіх цих змін помічаєш… осінь?
Вечір бульваром гуляє. В кишенях руки
Бісики у очах і юнацький запал,
З даху сміливо зриваються зграйки крапель…

Щастя не оплатити й мільярдом

Читать дальше →

Обриваю губами черешні твоїх плечей,
Обіймаю волоссям за шию і за обличчя,
Як же прикро, що це мені тільки сниться
І коли прийде ранок, все воно утече.

Створюю з власної ковдри Тобі мечеть,
Чи може храм…а, може, і так…капличку…
Також ілюзію дотиків, що… дотично
Ні, не дотично – глибинно мене пече.

І тихо коле у серце своїм мечем…

Падаю на коліна, свідомо нижчаю…
Нищу себе і тим же тебе вивищую.

Шкода, що не міняється суть речей.

Обриваю губами черешні твоїх

Читать дальше →

Думки запливають в блокнот,
Як риби до верші,
Ловлю їх в клітинки-сітки
Паскудним почерком
А іноді… і не думки,
А суцільні прочерки.
І що уже там гуторити
Про довершеність?

Я повертатимусь до витоків,
Туди, де причаїлись сни.
і губи скроплені молитвою
Без натяків і новизни,
Проте з такою злободенністю,
Яку не бачив жоден з вас!
Я уникатиму буденності
Затертих вичовганих фраз.
Босоніж і цілеспрямовано
Я буду йти…
Я буду йти…
Й нестиму знічено у сповитку
Своє

Читать дальше →

Потривожу твою
тишу,
Мірно дихатиму
у спину…
Не з ребра,
наче інші.
З глини,
як Ліліт.
Все думки кришу.
Розсипаю…
Мовчу вічність.
Ані слова,
ані півслова.
На Івана,
На Богослова
Я рожденна…
Й моя ніжність
Ти лови
у смерканнях
дотик.
У зітханнях —
піймай правду.
Так!
Я маю на це
право!
Віра в Тебе —
моє

Читать дальше →

Зникають знову видноколи,
Мороз ляга тавром на шкіру.
Лиш Сніг в цей час – найліпша віра…
В час боротьби тепер / ніколи,
У час, коли вагання зайві,
Коли і тиша – не порадник,
Коли думки повітря крАдуть…
Лиш Сніг – цей випадковий зайда,
Художник, з тисячами пензлів,
Далекий родич пінопласту,
Скидає з тебе всі баласти
І ставить особистий вензель.
Він Бог. Він справжність. Він – безсмертя,
Йому корюсь, я вірю в нього.
І Сніг дарує перемогу,
Яку я здобувала вперто!
Спасибі… Вірною

Читать дальше →

Хай цей сніг засипле
мої сліди,
Спогади тривожні…
затінить запахи…
Щоб ніхто не знав «як»,
«чому» й «куди»
Я пішла…
І коли розніженої весни
Дзвінко крапельки
з даху скапують,
Най змивають шматочки
залишеного
тепла…
Щоб бентежні сни,
До чола «моїх»
не торкалися,
Щоб не знали ніякого
Болю й зла,
Я поставлю себе
Цього разу,
на довгу
паузу,
І візьму у янгола
«напрокат»
Два крила…

Хочеться себе вбити, дзвінко і смачно
Довести до перевтоми й синців обличчя,
Щоб жоден дешевий і засолодкий мачо
На мене таку «доконану» не повівся.
Щоб серце не було геть на друзки розбите,
Щоб спала спокійно, дихала без зупинок,
Щоб бабця із казки з несклеюваним коритом
Не стала героєм мого життя сторінок.
Щоб кожна усмішка не поділялась навпіл –
«Тобі півусмішки, мені півусмішки… Добре?»
Щоб всі мої мапи. Чуєш? Всі мої мапи!
Не були наскрізь просякнуті алкоголем.
Щоб була закрита душа від усяких «лівих»
Щоб жити в собі, як тихий монах у скиті.
Щоби всередині ні атома не боліло.

Для цього достатньо просто себе убити.

У душі визріває мені недоступна потреба,
Повернутися знову на нами-вже-пройдене коло,
Десь у ніч… може ранок чи полудень… полудень… полу…
Де вода горизонтом торкає захмарене небо,
Де борей залітає за комір, цілує в обличчя,
Де пісок неспокійно скрипить під твоїми ногами,
Де проміння витворює ламані кАрдіОгрАми,
Де до себе зима на гостину засніжену кличе,
Де ще заспане місто нікого із нас не помітить,
Де слова облітають із уст жовтим листям донизу,
Де ще поки недійсні ні мряка, ні крига, ні криза,
Де думки сповивають собою
віддалене літо…