Попідгорали знизу липи,
Осіннім золотим вогнем,
І соком яблука налиті,
Палахкотить жовтавим клен.
І посміхаються привітно
До мене сині небеса,
І запізнілий джміль ланіти
Квіткові солодко куса.
Буяє осінь різнобарв'ям
Чудових кольорових трав,
І як напевно кожен в світі
За цю красуню все б віддав!

Над світом вечірніх видінь і
Ми, діти, сьогодні царі,
Плямують вже світло тіні,
Горять за вікном ліхтарі.
Темніє висока зала,
В собі дзеркала зникають,
Не зволікаймо! Хвилина настала!
Нас хтось у кутку чекає.
Удвох ми над темним роялем
Нас жах охопив нечутний,
Закутані маминим шалем,
Білієм, не смієм моргнути.
Поглянем, що нині чудиться
Під куполом вражої тьми.
Темніш, ніж завжди їх обличчя,
І знов переможці – це ми!
Між нами зв'язок неймовірний,
Ми точно духом не пАдем,
Лунають ранкові ліри,
Скінчиться темряви влада!
Ми старших за те зневажаєм,
Що сірі й прозові їх дні,
Багато, багато ми знаєм,
Того, що не знають вони…

Поруч з сестриними постерами
Два пожовклих кленових листочки
Це – об*єкт мого поклоніння,
Це – частинка моєї Осені…
Кажуть: «Не сотвори собі кумира»,
Всі кумири – не вічні,
Всі кумири, рано чи пізно, розчаровують…
Як добре, що Осінь ніколи не закінчується,
для мене…
Всі інші пори року – чудові,
Але для мене вони лише тіні
Ненароком кинуті Осінню
На сірий асфальт…
Це – телепрограми, які дивиться
Осінь тоді, коли відпочиває…

Інколи мені здається, що в мене
Серце у формі кленового листка…

Я вже доїла черговий шматочок дня,
Лиш залишається тихесенько облизуватись,
А за вікном вже вечорець куня,
Ввіткнувши в зиму стомлену мармизу.

Хоч кожен день – це є життя шматок,
(Одного торта, що судилось з’їсти нам)
Та кожен раз, він має різний строк,
І різний смак, така простенька істина…

Сиджу, веду ложкою Байдужості по густій манці Ставлення, ставлення до мене… Сірій масі, яка так і подумує, якого б такого противного набрати смаку, щоб я зморщила свого носа… І весь час усвідомлюю, що так чи інакше цю манку мені потрібно доїсти. Фе…Тільки згадую, починає боліти живіт…На якій же воді цю манку варено? На чорнобильській «джерельній»? Хммм…Можливо… Благо, ложка рятує! Хоч не руками…
Інколи думаю, що все таки є! Є така манка, яку приємно їсти, може, навіть з варенням… Є! Але вона точно не в мене…Зателефонувати туди, де роблять смачну-пресмачну манку? Замовити? Невже допоможе? Натискаю гарячково клавіші мобільника і… «Ваш абонент тимчасово недосяжний», або «Абонент зараз розмовляє, зателефонуйте, будь ласка, пізніше…». Ех…Якби це «пізніше» не вилізло боком…А на столі стоїть тарілка…Манки…

Холод колеться бірюзовими
Їжачками…
Дні течуть зачаровані
За днями…
Йде зима заснігурена
Стежками…
Холод колеться бірюзовими
Їжачками…

Зима ступила туфлями із льоду
На землі, що належали ще Осені,
Вона взяла собі таку вже моду,
Іти туди, куди її не просять.

Безцеремонно снігу накришила
І постелила льодоламінат,
Бурульок надпрозорих причепила,
І розпочала синій снігопад.

Зіткала хурделисті заметілі,
Морозами прикрасила повітря.
Ще килимки попростилала білі:
«Нехай не топчуть ламінату діти!»

Зробила все класично, чорно-біло,
Для розмаїття трохи неба сірого,
Літають хурделисті заметілі,
Зима-цариця трон вже свій посіла!

Туман вмощується сірим кошеням на колінах у Міста, хижо зблискує
очима-ліхтарями. Проводить хвостом попід самісіньким його носом. Самотні Перехожі і гуркіт Автомобілів тривожать його Сон… Він незадоволено фиркає і вигинає свою кошлату спину. Останнім часом Сірий взяв за звичку приходити і безцеремонно чіпляючись кігтями за темряву, опускається до Міста на коліна. Тепер він навіть не муркотів йому Rолискової… Стало холодно…З+++И+++М+++А…

Ніч… Несучи в собі пісню тиші, творить чудеса, здійснює неймовірні перетворення, таємничістю відлунюється у незвіданих коридорах душі …
Дерева вночі стають незнаними досі істотами…Ідеш нічною стежкою, яку не раз міряв кроками вдень, зирк, кличе тебе в свої обійми яблунька, яка за дня сором’язливо прикривалася залишками листя. Чуєш? Як лепече осика про те, що їй страшно самій, адже темно, не видно нічого. Вона просить потримати за руку…Ай, обпалює інеєм долоні! Але не відпускає… Її всю трусить, розпочалася зоряно-зимова лихоманка…
Раптом вигулькне перед тобою міцний дуб. Граючи м’язами, показує всю свою міць ?! Поховалися за нього маленькі дубенята, схлипують-поскрипують…Лячно їм…Наговорили їм берізки, мовляв, ходять ночами дроворуби-дуборуби! Жахунки…
Граються майже невидимі нікому Хмари, ховають від усіх Місяць. Щедро бризкає Ніч чорною гуашшю на все, що її оточує…А Хмари задоволено хихикають в кулак: «Ну, що? Бачили? Ось, що ми можемо!!!» Раптом вітер одним стрибком опиняється біля Хмар і лоскоче-вилоскотує їм боки. Вони вже не хихикають, а розкотисто й гучно регочуть… Вітер теж заливається сміхом, йому подобається такий хаос. А тим часом Місяць виривається з тимчасового полону і тікає подалі від сміхотух. Ніч незадоволено і демонстративно бурчить, стираючи сліди чорної гуаші, але в душі усміхається: «Вміють же розважатися…»
А як вона розмальовує сни мереживом, неймовірним плетивом…Бачили після морозної ночі малюнки на шибках? То сни, що не прийшли до вас, розсипалися візерунками, бо ж мороз їх так хапа за п’ятки, можна й не добігти…
Заглядає чарівниця і до наших секретів, дає їм волю, і вони літають-рояться у нас над головою чорними кажанчиками.
Ніч загадково посміхається і тане в обіймах туману…