цок-цок, цок-цок…
Крок, крок, ще крок

Пішов мій час…

Я божеволію…як же бути?
Я обскубла собі два крила
І де узяти собі спокути?
Як жити так, як раніш жила?
І роздирають мій змучений мозок
Думки кинджалами каяття
Мій розум, о, мій дитячий розум
Залишив мя на усе життя
Стікають два мовчазних ручАї
З моїх, ніби коні гнідих очей.
О, Совісте, ти мене прощаєш?

Торкнувся сон до холодних плечей…

Ти розгубило всю колоду карт,
Моє хороше, неуважне літо,
Як хочеться теплом тебе зігріти,
І взяти новий, непочатий старт.

Відкрило кожен козир свій усім,
Жита і вишні – вже відомі масті
Я ж все одно живу у казці
Й міняти не збираюсь дім!

Дзвенять шибки, як тихий камертон,
Летять краплинки, як годинник б*є,
Ця вічність від реалу відстає,
Не хочу покидати справжній сон!

Це літо заблудилося в росі,
І час-чаклун вже пророкує осінь,
А я цілую неба вічну просинь,
Ловлю за хвіст краплинки-карасі.

Забутий дощ, давно забута я,
ЛіхтАрне світло із очима готики,
Ковтаю сльози зі смаком наркотиків,
Зовсім забута і зовсім твоя…

Тону в обіймах літньої грози,
І тану тихо, ніби я цукрова,
Я розчинитися у ній готова,
Й забутися у шепоті роси…

У монотоннім плескоті дощу
Ловлю краплин розвеселілий гамір,
Ловлю краплини спраглими губами,
Тебе нікуди я не відпущу!

Торує небо блискавки хода,
Гримить Усесвіт неосяжним громом
І краплі тонуть в житі золотому
І вся земля від того золота.

Чарують крапель тихі голоси,
Стою в зачаруванні я німому,
Змиває дощ останню літню втому
І відкриває двері до Краси.

Вже вкотре перечитую цей вірш
Його не знаю – розумію вкотре,
Я серцем відчуваю вірша дотик,
Від цього світ стає ще яскравіш.
І відкриваю невідкритий сенс,
Блукаю міжрядків*ям тихо-тихо,
Боюся навіть десь не так задихати,
Вдивляюся в первісний літер dance…