я просто… просто ушла,
не обернулась назад
и вообще ничего не сказала.
захотела молчать,
надоело кричать,
я спокойно ушла, не рыдала.
в обыкновении дней,
что сияли светлей,
ты была словно солнечный лучик.
я ушла в темноту.
я ушла в пустоту.
я ушла… лишь с желаньем… не мучай.
знаю в мире твоем,
там где мы не вдвоем,
было много печалей и грусти.
вдруг позволила ты,
просто, рядом идти,
я старалась чтоб все было лучше.
так случилось — ушла.
ты иль я не смогла?
вечера

Читать дальше →

ти примарилась, ти привиділась
тьмяним відблиском у вікні.
говорили ж бо моя матінка:
«не дивися в двір поночі.
там у темряві духи бавляться
з силуетами днів старих,
можуть правду сказати, радить щось
та частіше, то жарт для них.
Але добре, як то що світлеє,
веселкові примарні сни,
але страхи і мари півночі
теж ховають в собі вони».
не послухала слова матінки,
добрих, мудрих її порад,
я вдивлялася в морок ніченьки
і чекала яких відрад.
Ось один раз такого вечора
в темінь знову

Читать дальше →

при бажанні підглянути…
глянути (зазирнути) всередину
двічі подумай

упаковка завжди цікавіша
це ніби вішак, коли в одязі
видається людиною,
а смикнувши, розчаровуєшся
і більше зачарованість
клаптями назад не причепиш

а як і вдасться заклеїти
деяку частину свідомості
воно, недобудованістю усе
вибивається зі швів…
ти зрозумів? не смій,

не пробуй. а спробувавши
не криви рот і не відвертайся
повертайся… до своєї буденності
повсякденності правильних рішень
так, щоб не гірше, а як було залишити
вшити в частину
і половини тепер буде багато

і ще раз заглянути не посмієш

в порожніх кафе, в напівпорожніх обителях
люди самотність свою проживають
переживають щось, аби правильно.
правила виконують чи складають…
навпомацки, наче сновиди, рухаються,
за думку тримаючи, ведуть подорожнього,
між стільцями й столами балансують, чи
підхоплюють, що падає з гуркотом…
мимо дверей закритих проходять усе,
не спокусившись в одні з них постукати
… стукають, тиша… нікому не треба ж це
чужі відкриті двері… їх же комусь закривати

Всі хочуть знати своє майбутнє, я знаю своє.
Я буду зморщеною каргою за круглим столом.
«Що хочеш золотце? Правду? Звісно, тобі скажу»
Й розкину карти і очі в гору ледь закочу.
До того часу почну палити для… просто так…
щоб в душнім просторі комірчини селився страх…
ну, може, страх, то я перегнула… тремтіння лиш…
щоб в божевільнім сплетінні слова ще й сенс з'явивсь.
І так я буду дні доживати серед примар
щоразу новий уклавши зміст у мій ритуал.
Ось так для кожного нова правда, маленький шанс…
Щось в божевільному сему світі в руках у нас.
Ну може лиш у руках моїх цих картинок суть,
Який для тебе ніяк не трапиться посягнуть.
«Ану ж бо глянь, сюди, моя мила, це королі…
Все буде добре у тебе доню на цій землі»

ми сиділи в кімнаті і пили коньяк
говорили про те і про се
ніч на дворі хотіла сховатися… як?
їй не вдасться сьогодні і все.
ми усі були різними чужими людьми,
алкоголь у крові і весна.
а не різні і рідні — відкриємось ми;
лише вдячність… любові нема…
і можливо за вікнами в пізній цей час
випадковий прохожий дививсь
як той день, що все більше щось важив для нас
яскравіше в вікні загорівсь…
і він думав, можливо, про те, що десь там
по закінченню нового дня
таємниці в квадратах жовтіючих рам
уражають розмаєм життя.
він стояв так хвилину, а може і ні
заворожений, з легким страхом
я… була… перехожим… і в тому вікні
наші тіні ловила мов сон

сьогодні розбилось вмістилище мої душі
що так зберігала від дотиків й поглядів інших
розбилось безглуздо, надщербилось і надламалось
струною змотала якось (може досить) не гірше.
розбилось вмістилище (де ж подівалась душа?)
вона ще у ньому? спотворена так же? чи ліпше
не думати і не шукати… вона? себе якось знайде
прикиненься словом у вірші

сьогодні відбила частину… якусь неважливість
невиправданість, неочіквуваність, грішність,
а звичка і забобони усе кричать в слід
від битого посуду позбавляються

сьогодні розбилось вмістилище мої душі,
але забуваючи всі настанови й докори
змотала струною й затиснувши в руки свої
чекаю, що хтось мені скаже: «я тут з тобою»

захотілося літа…
ні не спеки й не хмар комарів
а свободи ілюзій, що ніби я хочу й іду…
захотілося світла…
і диких нестерпних вітрів
захотілось так р'яно і лише б не собі на біду…

захотілося квітів…
я дістала зі столу папір,
олівці, пензлі, фарби… як давно це насправді було
захотілось кричати…
але спить щось сьогодні мій звір
й маки квітнуть, ромашки на шпалерах у повну стіну…

захотілось чогось…
що живе чи хоча б імітує
що живе… я б сама, але так утомилась тепер
захотілось когось…
хто обійме і мене заспокоїть
але певно нема в світі більше таких от химер…

він пише вірші так же як і ти,
в рядки вкладає подихи й усмішки,
в словах приховані, неспівані пісні
і ритми ваші схожі зовсім трішки.

він слухає такі ж як ти слова
й думки у нього схожі виникають
і так як ти, що увесь час сама,
його серця по світові блукають…

він випадковий спутник-співрозмовник,
що стрівся тóбі якось на зупинці…
чи так як ти він зараз також бродить?!!!
й чека нагоди нової зустрітись?

ти ж знаєш, що воно тобі не треба,
давно все вирішила і для себе, і для інших!
треба відкинути усе це, дійсно треба!!!
… але куди подіти присмак віршів..?

торкнулася гілки,
заквітчаної весною…
такої звичайної, рідної і… дико-первісної водночас,
а тая цвіте, дивним маревом скорого літа
і білою капусницею
у своїй духмяній короні