Сніг… Падає, падає, падає… Великий, лапатий, схожий на вату. Як у казці. Але моє життя зовсім не було схоже на казку. Скоріше, на тривіальну історію із сумним кінцем.

Чашка гарячого зеленого чаю стояла на підвіконні біля мене. Скільки вже часу пройшло з нашої останньої зустрічі? Місяць? Два? Ні. Сто шістдесят чотири дні. Рівно сто шістдесят чотири. Завтра буде сто шістдесят п’ять. І так далі. А я лише сидітиму на цьому підвіконні і рахуватиму дні. Пусті, сірі… В яких немає тебе…

Останнього разу ми бачилися теплого травневого дня. Ти пройшов повз мене, коли я стояла біля східців, сумно посміхнувся і жартівливо вщипнув за бік.

Невинна дитяча штучка… Але вона болем відізвалася у моєму серці. Бо сьогодні ми прощалися. Якщо не назавжди, то, принаймні, надовго. І десь у глибині душі жило відчуття, що я ніколи-ніколи тебе не побачу.

Ні, не буду про це думати. Ми обов’язково зустрінемось.

Я ковтнула чаю, і вперше мій улюблений напій без цукру здався мені гидким. Страшенно гидким.

Ти теж любиш зелений чай… Я ж і почала пити його саме через тебе… Раніше я обожнювала чорний… Але ти цього не знаєш.

Я пересилила себе, знову ковтнула чаю, і до нього повернувся його минулий смак. Звичний смак зеленого чаю. Мені здалося це ненормальним.

Я підсунула до себе ноутбук. Останнім часом я тільки і жила в комп’ютері та на телефоні, очікуючи від тебе скромних повідомлень і нечастих дзвінків.

Звичайно, ти дуже зайнятий… Навчання, лекції, бібліотека, спортзал, друзі, клуби… Все це займає багато часу. І я маю бути вдячна, що у тебе є півгодини, щоб сказати мені кілька нейтральних фраз.

Ми довго говоримо про все на світі: навчання, школу, свята, релігії, субкультури, книги, музику, політику, розказуємо один одному свіжі новини… Частіше за все ти лише слухаєш мене, коментуючи мої фрази та жартуючи наді мною… Але нічого більше.

Ти навіть запрошував мене в гості! Я вже нафантазувала собі, як ти покажеш мені місто, ми будемо гуляти по пляжу і говорити, говорити…

Дурна ж яка!

Ти просто не знаєш, що відбувається зі мною, після того, як я кажу тобі «На добраніч» і кладу трубку. А подружка знає. Вона бачила всі стадії моєї істерії – від стрибання по кімнаті до мокрої від сліз подушки.

Бачиш, які почуття ти у мене викликаєш! Я можу і стрибати, і носитися по кімнаті, і сміятися, радіючи невідомо чому, сидіти, дивлячись в одну точку і не усвідомлюючи до кінця, як ти далеко…

Я зробила ковток чаю. Охолов. Полила ним кактус. Гірше не буде. Подивилася на дисплей телефону – нічого. Ні вхідних повідомлень, ні пропущених дзвінків.

На що я можу сподіватися?

Відкривши ноутбук, я завмерла: повідомлення в «асьці» від тебе!

Я добре пам’ятаю, як влітку ми переписувалися з тобою до двох ночі, про щось говорили, сперечалися, сміялися, ставлячи «смайли»… А серцю було боляче.

Все це нагадувало реальне спілкування… Та я не могла бачити тебе, зазирати тобі у вічі, торкатися твоїх долонь…

Все це були лише мрії, яким не судилося здійснитися.

І ось знову ми поговорили про все на світі і ні про що одночасно. Про зелений чай, про релігію, погоду… Якщо ти і хотів сказати мені щось важливе, то воно було настільки завуальоване, що я і подумати не могла, що це якісь почуття…

Сніг. Невже він йтиме всю ніч? Такий пухнастий…

Ти казав, що приїдеш зимою, забіжиш на хвилину…  І де ж ти? Обіцянки-цяцянки, а дурневі радість. Ха, я в цьому і не сумнівалася.

«Як я люблю, коли ти не відповідаєш мені…» - подумала я. Написала з великим жалем: «На добраніч. Ти замовк, а мені нічого робити».

О, ти, звичайно, такий вихований… «Тобі також», - читаю.

Я розізлилася. Що значить «також»?!

Пишу, ставлячи купу «смайлів»: «Так нечесно! Ні, щоб сказати: «Не йди» і т.д. Замість цього «Тобі також»… Ех ти… »

Жаль, чаю вже немає. Я із жалем зазирнула в чашку, констатуючи відсутність напою.

О, знову повідомлення від тебе. Як звичайно, дуже ввічливе і занадто нейтральне.

Всього два слова.

«Не йди!»

НЕ ЙДИ!

«Не йди!» - пульсує у скронях.

Мені захотілося вишвирнути ноутбук через вікно. Я майже плачу. Тремчу, усвідомлюючи парадоксальність і нереальність усього цього.

Я сиджу перед комп’ютером за сотні кілометрів від тебе, і ти пишеш мені «Не йди», бо сам не розумієш, чому робиш це.

«Добре, - пишу, - вибач, але треба все-таки йти відпочивати… Завтра важкий день…»

Закрила ноутбук і висмикнула шнур, навіть не чекаючи відповіді.

До біса!

Я поклала ноутбук на стіл і підтягла коліна до грудей. Досі не розумію, хто ми один одному? Друзі? Ні, це щось більше… Набагато більше. Ти і уявити собі не можеш, наскільки.

До мене тихо підійшла Марійка, моя найкраща подруга, але вона давно стала мені сестрою.

- Знову він?

Я підняла на неї голову: у своїй рожевій піжамі вона була схожа на кошеня із мультика.

Марійка кілька секунд послухала моє мовчання.

- Це вже діагноз, Стефаніє.

Вона завжди називала мене повним ім’ям, коли їй щось не подобалося. У цю хвилину я майже зненавиділа своє їм’я.

- Тримай, я принесла тобі м’ятний чай. Він заспокоює.

- Краще б валер’янки… - тихо мовила я.

- Вона тобі не потрібна.

Марійка довго дивилася на мене своїми темними карими очима, чекаючи, доки я ковтну гарячого напою.

- Довго ти тут сидітимеш?

Я гнівно блиснула очима, але втрималася.

- Не знаю. Доки не звихнусь.

Подруга сумно посміхнулася:

- Ти вже звихнулася, Стєшо… - констатувала Марійка.

Вона присіла на край стола і прихилилася на моє плече. Я міцно обійняла подругу, дякуючи богам за те, що вона у мне є.

- Слухай, Стеф, це не діло. Треба спати. Перша година ночі! А ти досі в джинсах! І випусти нарешті телефон, він не подзвонить!

Це була гірка правда. Але ж правда!

Я ледве злізла з підвіконня, збираючись з останніми силами.

Все це сон. Це відбувається не зі мною. Це нереально.

Я переодяглася в піжаму і залізла під ковдру. На порозі моєї кімнати з’явилася Марійка зі своєю ковдрою і безцеремонно заявила:

- Я сьогодні сплю з тобою.

Спостерігаючи посмішку на моєму обличчі, подруга залізла на ліжко. Ми обнялися, як в дитинстві, і провалилися в сон.

to be continued...

Читать дальше →

 

На кожній стеблині росинка. Роса чиста, як сльоза, наповнює землю життєдайною вологою, а душу – красою, зачаровує… Йду босоніж по зеленій траві, по вологій землі, поспішаю назустріч світанку. Боюся пропустити найпрекрасніше диво – схід сонця. У ньому є якась особлива магічна сила: заспокоює і водночас тривожить, хвилює і надихає…

Здрастуй, сонце! З кожним променем твоїм оживає вся земля! Здрастуй життя! Я люблю тебе! Я народилася, щоб жити, пізнати цей великий дивний світ! Відчути проміння сонця на щоці, слухати тихий шелест трав, насолоджуватися співом солов’я, милуватися лагідною посмішкою матері, відчувати міцний потиск руки товариша. До всього доторкнутися мрію, душею прилинути, серцем припасти і пізнати найбільшу таїну життя.

Мені так хочеться пізнати її! Можливо, це сонце? Від нього все на землі живе. А може, вода? Вона теж наповнює життям кожну рослину, тварин, людей… Чи вітер, який прохолоджує і зігріває? Схід сонця чи захід? Рясний дощ чи ранкова роса? Ясний місяць чи зоряне небо?

Ні!

Я зрозуміла, де начало усіх начал, де найбільша таїна життя, коли зустріла вагітну жінку.

Вона йшла трохи несміливо і незграбно, але в ній все було незвичне і привабливе! Вона була прекрасна!.. Жінка несла дитину під серцем дуже ніжно, обережно, зігріваючи теплом свого тіла і могутньої любові.

Вагітна жінка – це сама досконалість, гармонія життя.

Коли народиться її дитина, вона подарує їй усе: цілий світ із дощем і вітром, вона дасть їй крила, щоб дитина високо злетіла, дасть коріння, щоб міцно триматися землі… Це дитя буде найбагатшою у світі Людиною… Воно пізнає таїну життя…

 

Нічого нового до визначення Щастя я не додам.
Люди настільки закомплексовані, що формулюють для себе поняття «щастя» кількома банальними словами: «Гарна робота і зарплатня, здорова сім’я, самореалізація»…
…замість того, щоб зупинитися, і послухати світ.
Буденність у душах людей засіла настільки сильно, що перестають помічати того, що знаходиться у них під носом. Вони роздумають про вищі матерії, забуваючи, що все те, нетлінне, зовсім близько.
Варто зупинитися і озирнутися. Згадати, що робило вас щасливими у дитинстві. Солодка вата, морозиво, щебет птахів, радісне «гав» чотириногого друга, величезні смачні яблука на сусідських деревах…
…Що зараз? Все, як і було. Вата продається, морозиво має тепер ще більше смаків і сортів, птахи все ще щебечуть, чотириногий друг постарів, але радий вас бачити, як і раніше… І яблуня із сусідського саду нікуди не ділася…
Та тільки ви стали дорослими і поважними, стверджуєте, що такі дурниці не роблять вас щасливими.
Дарма.
Ви мірите життя семимильними кроками, постійно нарікаючи: «Де ж те щастя», зовсім не розуміючи, що воно близько…
…настільки близько, що ви його просто не помічаєте.

Лист перший

Доброго дня, любі таточку!
Ви, може, мене і не знаєте, бо я була ще дуже маленькою, коли Ви пішли… Але я ваша донька. Люда.
Мені вже шість років, але до школи я не піду. Війна. І мама мені сказала, що Ви на фронті.
Ось я і пишу Вам на фронт. Мама про це не здогадується, бо вона обов’язково б розсердилася. Вона завжди свариться, коли я про Вас запитую. Говорить: «Не пхай свого носа до чужого проса», і її обличчя робиться суворим-суворим, а губи стають, як ниточка.
На жаль, я майже не пам’ятаю Вас, тату. Але… Здається, мені снилися ваші очі. У мене такі ж, сіро-голубі. Я про це добре знаю, бо мама іноді бідкається сусідці тітці Валі, що я дуже на Вас схожа.
Усе, тату. Закінчую. Ви, мабуть, дуже зайняті.
1941 рік
Лист другий

Любий тату!
Надворі грудень. Зима така холодна! Ми живемо у великому дерев’яному бараці, котрий світиться дірками. Вітер постійно задуває свічку, при світлі якої я зараз пишу. Так холодно… Я все намагаюся сховати свої босі ноги у довгу сорочку.
У мами запалі очі і зблідле обличчя. Вони з тіткою Валею сидять із білими, як сметана, обличчями і постійно приказують, що ці кляті німці, фашисти, вже в Донецьку! І ще мама каже, що вони швидко доберуться і до Горлівки. Мені страшно, тату!.. Але заспокоює думка, що Ви на війні захищаєте нас із мамою, сестричками і братиком.
Знаєте, тату, нам так важко жити! Мама ходить у село міняти одяг на хліб, картоплю та інші продукти. Бо з війною прийшов голод, і їсти немає чого.
Мама вирішила забрати нас у Михайлівку до бабусі та інших родичів. Так, тату, ми тікаємо з Горлівки.
Мама сподівається, що бабуся допоможе нам врятуватися від голоду. Подивимося, що з того буде. Але мені страшно тату, дуже страшно…

Лист третій

Доброго вечора, таточку!
Сусіди по бараку змайстрували невелику бричку з фургончиком із фанери. Мама посадила нас, чотирьох дітей, у цю бричку, «впряглася», як кінь, і потягла в Михайлівку.
Із Горлівки ми вийшли 30 березня 1942 року, тому я так довго Вам не писала. Бо ми були в дорозі. А донецька земля вже окупована німецькими військами.
Поки ми йшли в Михайлівку, маму тричі ставили до стіни на розстріл, бо вона дуже схожа на єврейку: чорноока і кучерява. Але кожного разу після огляду німецьким лікарем її відпускали.
Коли мама сунула воза через річку, лід під її ногами тріснув. Я зблідла від жаху: мама зникла під кригою. Я не могла знайти собі місця від страху, який охопив мене, і почала кричала. На мій крик прибігли люди. Щастя, що вони врятували маму: кинули їй довгу палицю. Ті ж люди прихистили нас на ніч.
Хата у них тепла, затишна, не така, як наш барак.
Нам дали повечеряти, за що мама розрахувалася деяким нашим одягом.
Ось і все, закінчую писати. На добраніч.

Лист четвертий

Любий мій тату!
Уявляєте, німецькі поліцаї не дозволяють біженцям йти по дорозі, лише по узбіччю і то якнайдалі.
Одного разу, коли авіація Радянської армії бомбила німецькі танки, які рухалися по дорозі, нашу бричку перекинуло вибуховою хвилею.
Було так страшно! Люди кричали, бігали, хапали своїх дітей і тікали, хто куди. Нас відкинуло далі за всіх. І знову нас врятували люди. Мамі довелося піти до найближчого будинку і попросити відремонтувати нашу бричку. У тому будинку був чоловік, він погодився взятися за роботу. За це мама віддала дороге пальто, яке було на ній. Натомість, чоловік дав якогось кожуха і трохи хліба.
Знаєте, тату, ми так боїмося, що нас уб’ють, що ми помремо з голоду, що нас розстріляють або поженуть у Німеччину. Страшно. Але треба жити.


Читать дальше →

Дивлюся на вас, Люди, і дивуюся. Ви такі стурбовані, закомплексовані, не помічаєте красу світу, який вас оточує, зате шукаєте красу в машинах, грошах, будинках, золоті… І зовсім не вмієте цінувати життя за те, що воно Життя. А тих, хто вміє, ви готові закидати камінням, забити, зробити схожим на себе і затягти і липку сіру масу – натовп – в якій стирається індивідуальність і оригінальне світобачення.
Якби боги хоч на хвилину забули, що я лише іграшка, маріонетка, і подарували мені Життя, я б ніколи не витратив його на такі дурниці, на які витрачаєте ви, Люди. Я б ніколи не говорив, що думаю, але б точно думав, що говорю. Адже для вас так природно – образити словом і навіть не жалкувати про сказане. Хоча б для заспокоєння власної совісті.
Знаєте, я б цінував речі не за те, скільки вони коштують, а за те, що вони для мене означають. Я б не бачив цінності у тому, у чому бачите ви. Нізащо світі я не надавав цінності грошам, яхтам, автомобілям, котеджам… Я б цінував першу свіжу зелень навесні, захоплювався б чистотою роси, в якій проміння сонця розкладається, наче в призмі, і чарує різноманітністю кольорів… Я б торкався пелюсток троянд і радів би, що я можу відчувати їх оксамитову ніжність пальцями.
Мабуть, якби у мене було Життя, я б менше спав. Бо кожного разу, коли ми засинаємо, ми втрачаємо кілька годин споглядання світу. А якщо точніше, то втрачаємо третину свого Життя.
Я б обов’язково більше слухав. Люди часто говорять цінні речі. Але чомусь швидко їх забувають і не надають їм великого значення. Якби ж ви могли слухати один одного, Люди! Яким прекрасним став би цей світ!
От якби боги подарували мені життя! Я б побільше гуляв, дихав свіжим повітрям, лежав би на соковитій зеленій траві, підставивши обличчя сонцю. Сонце!.. Яке воно сліпучо-прекрасне! Навіть я, маріонетка, радий, коли його проміння проникає в кімнату.


Читать дальше →

Надворі буяла весна. Солодкий запах квітучих дерев витав у повітрі. Я вдихав його, і мені одразу ставало млосно, ноги підгиналися від п’янкого аромату.
В один із таких прекрасних весняних днів у мене з’явилася сусідка.
Кожного ранку я бачив зі свого вікна, як вона виходила з будинку з пухкою папкою в руках. Вона йшла усміхнена, обличчя її світилося радістю, а хода була легкою, наче вона крокувала по хмарках! Іноді мені здавалося, що вона взагалі не торкається ногами землі.
Я довго дивився на її струнку маленьку постать, доки вона не зникала в парку. Іноді вона виходила з мольбертом і палітрою. Я одразу здогадався: вона – Художниця. І їй написано Долею стати відомою і геніальною. Я був упевнений, що так все і буде. Її картини стануть продаватися за шалені гроші, по всіх містах країни організовуватимуться виставки, а ім’я самої Художниці буде на вустах у кожного цінителя великого Мистецтва.
Доволі часто я бачив її у різних місцях нашого забутого Богом і людьми містечка: у парку, на пляжі, у маленькому кафе, на дитячому майданчику… Вона була всюди. Усюди встигала. Встигала туди, де буяла весна.
На тому тижні я бачив її у нашому невеличкому кафе. На її столику стояла філіжанка кави, лежали прості олівці і листи паперу. Я слідкував, як її тонка рука танцювала по листу: легкі недбалі рухи – і ось вже видно танцюючу пару: вона поклала голову йому на плече, а він обійняв її за плечі…
У середу Художниця малювала в музеї. Змальовувала скульптуру «Вічна весна» Родена. Я помітив, що ця скульптура подобалась дівчині: вона мала цілу купу ескізів скульптури, намальованих із різних ракурсів.
Її худенька фігурка ніяк не в’язалася з важкою, напівтемною будівлею музею. Художницю завжди тягло туди, де багато світла. Вона була схожа на колібрі – маленьку, яскраву, живу пташку.
Позавчора я бачив її у парку. Дівчина малювала зеленолисті дерева, таємничу темноту гущавини і світлі від сонця крони. А ще на її малюнку були голуби. Ще – шматки блакитного весняного неба.
Картина була ще не завершена, але вже надзвичайно прекрасна!..
Коли я пройшов повз дівчину, вона посміхнулася мені, і її худеньке личко з тонкими рисами освітило якесь сяйво…


Читать дальше →

…Буває так, що я цілими тижнями нічого не пишу. І ці дні я живу таким собі рослинним життям, не маючи ніяких душевних сил, щоб перетворити думки у слова. Тоді я просто спостерігаю. Спостерігаю за світом, людьми і собою, вишукуючи нових сюжетів, раптових, як комета, свіжих думок, очікуючи натхнення, яке приносить із собою примхлива Муза.
Це рослинне життя діє мені на нерви. Бо коли я не можу писати, коли я із жахом дивлюся на чистий лист паперу, у мене починають тремтіти руки від неможливості підібрати слова.
Не знаю, можна вважати мене Творцем, але творцем, мабуть, можна.
Творець має велике серце, в якому окрім місця для реальних людей, є місце для його героїв, які стали рідними. Творець великодушний. Він любить створені ним світи, любить щиро і віддано.
Але не можна так віддаватися їм, бо не вистачить сил на реальних людей. А коли треба буде розлучитися зі старими персонажами, щоб створити нових, це буде занадто боляче. По собі знаю.
Проте так не завжди виходить. Бо такий вже Творець, така його безмежна душа і невичерпна любов до світу.
Творець все пробачає. Він пробачає своїм «дітям» усе: безсонні ночі, проведені над папером та олівцями, маленькі пустощі, коли вони дозволяють собі по-своєму розвивати сюжет… Якщо Творець гідний цього звання, якщо він справді ТВОРЕЦЬ, то його персонажі перестають бути виписаними філігранними рядками. Вони починають жити своїм життям! Вони здатні мислити і діяти самостійно! Вони приймають рішення, незалежно від Творця. І самому Творцеві вже нічого не залишається, як тільки спостерігати за тим, що роблять герої, інколи допомагаючи їм правильним словом і доброю порадою. Але Творець не має права пустити їх у вільне плавання. Він має все контролювати. Бо Творець відповідальний за тих, кого він створив…