… Ти любиш дощ? Справді?! Тобі подобається, коли рідкі й важкі крапельки алмазу забиваються в землю? Любиш, коли земля стугонить від цих водяних гвіздків? Приємно, коли небо ридає над землею, як мати за мертвою дитиною? Гм… А з іншого боку дощ буває різним: веселим та легким навесні, коли ще тільки прокидаюсь і теплі крапельки потрапляють мені на обличчя, і змушують посміхнутись; свіжим та корисним влітку, коли земля готова померти від спраги, а я від спеки. Він — потрібний та співчутливий восени, коли чомусь стає сумно, голова вкривається нікчемними думками і він, як ніхто інший вміє розрадити нас…

Ви знаєте чому заходить сонце?
І вона не знала… Її кроки блукали тихими шкільними кодидорами… Вдень такі веселі, а як тількі сонечко заховається за руїнами заводу...- тиша, спокій, страх…
Коридори… з величними стінами, високими стелями розділяли її холод та сум на душі… Думки смиренно сиділи на лавах і чогось чекали, а очі не кліпаючи дивились у натертий мастикою паркет…
Згодом, за вікном вона побачила білий пухнастий салафан, такий фамільярний… Він зігріває мерзлу землю від самого ж себе… Дивно. Прийде мороз, ошалілий, прагнучий мститись… наче з в’язниці… Заморозить своїм приємним та свіжим холодом будинки людських душ… Спочатку руки вкриються почервонінням, потім вже буде відчутне поколювання м’яких голок…
Вийшла на вулицю. Зимовий щедрий вітер легко дістався шиї, що була без теплої хустини… Ноги обережно ступали по заледенілій доріжці… Сонце повільно спускалось. Небо розфарбувалось..., а білий салафан це все відзеркалив. Така краса! Ноги продовжували тікати з доріжки, а сила ще була… Душевна орхідея кричала:
-Сонечко, куди ж ти тікаєш? Куди? Забери й мене, не можу я…
Сонце проігнорувало її. І воно замерзло… Ніжні листочки квітки зупинились — їх викинула чиясь невдячна рука… Дихання завмерло..., салафан покрив і її…
Прийшла зима.

Ти йдеш подіумом. Навколо тебе дерева-моделі у різнобарвних, низькоякісних, китайських сукнях, які зшиті на розмір бальше і при малесенькому подиху вітру починають рватись як від шторму...!
Ти ступаєш по клаптикам тканини, які кутюр’є Осінь пронесла і розкидала подіумом, а сама – зникла!.. Ніхто її не бачить.
Всім відомий її славнозвіний жовтневий показ. І всі ним захоплені… Художники малюють ніжну берізку Бюндхен в її паєтковій золотій сукні. Вона стоїть, позує та кокетливо посміхається своїми гілочками… Поети закохано описуюють чорношкіру пантеру Тополю, що смиренно зупинилась у своєму жаккартовому сарафані… Все так яскраво! Преса в захваті! Але, всі й незчуються як прийде мільйонер Вітер – безжальний та жорстокий! Він безжально роздягне і Тополю, і Берізку, залишить їх оголеними на зиму спокутувати свою красу… Вітер пролетить величними кроками і поріже, розірве найкращі творіння осінньої кутюр’є цього року назавжди…
А ти… знову йдеш подіумом… Манекени дерев-моделей схилили руки й голови і плачуть краплями холодного дощу… Берізка пожадливо збирає залишки паєток, а хтось – каштани Svarovski, кленовий шовк, мереживо горобини…
Манекени доречі мріють. Про що? Про новий сезон. Про сезон нових зелених весняних барв. Так, він буде скоро, звичайно після зимової хутрової колекції, і ти знову підеш подіумом…