два раза с нуля…
стой
если бы выбирали где жить выбрал бы ад другой?
добрые люди с милыми судьбами
не забывают зла…
страшные бьют в спину,
а такие с ножом смотрят в глаза.
это же честно,
без капель лести,
слезы пота чище маны небесной.
их оправдает небесный суд…
убивая в огласке-
ты жертва.
обстоятельств, сметений,
дурного влечения…
не с теми связался
или просто мама с папой
не сумели оградить от подлой жизни,
что заставила взять ножи…
и пройтись по чужой крови
небесно чистыми ногами

идешь в годину ночі,
загорнувшись у теплу ковдру,
яку не відпускаєш від себе ще з тих пір,
коли на землю ступили трикляті холоди…
береш чашку недопитого чаю,
і все ідеш, неначе годину чи дві,
до тієї кухні,
що знаходиться за два метри…
сірники, вода, чайник,
і вже вижаті ротом чаїнки пірнають,
а ти наливаєш…
і замість смачного чаю,
у тебе в чашці якесь сання пірнає…
і нормальні б люди викинули б це лайно у відро…
поклали новий чай з новим кип'ятком…
але я ідіот…
і теперь багато старого і нового чаю
по моїй великій білій чашці блукає…

і теперь ще годину чи дві
за цукром до іншої кімнати повзти

повільно, розкривався по пальцях місяц той…
прости мені, я писала, але не доходять туди листи…
все добре, тільки чорне в очах усе,
й де нас нема,
там не краще…
адже тут у нас осінь, твоя люба весна,
так чому ти пішов туди…
й залишив свої недожиті дні
у коробках, що гріють так душу мені…
чому зустрічаю тебе у снах,
з тобою весна…
прокидаюсь — зима…
скажи тоді мені-куди піти?
кого розірвати, чи молитись собі…
чию душу ромашковим чаєм травити…
якщо ти пішов, то не мав і душі…
де моє життя, якщо не весна,
де холодні губи, якщо все дарма…
і шукати тебе у снігу,
й розриватись від болю
падати в крижані води,
то сенсу нема…
на моїх повіках зникла весна

холодно на землі,
повідкривали всі двері,
вибило к чорту шибки…
ваші душі такі видкриті,
навіщо ті вікна взагалі мають тут бути…
червоні носи в замерзшої планети,
краєм вуха,
коли пролітали, чули
як тремтить вона
і суглоби у кризі
танцюють повільний вальс із небом
не привітним, таким синім
що очі дитини там тонуть
й хапають сонце за жили…
вітер ходить по стелях,
і замерзли всі квіти в оселі,
і вікна закриті, душа не відкрита…
десь у серці там глибоко тепло
світлі почуття закривають двері…

кажется легче ходить по стеклу,
наверное и нервы не портятся
и стенки мозга давно уже поняли
что спокойствие кончилось…
завязалось непонимание,
и до сих пор не розвяжется,
кусками, сука, отваливается
по капле в горло,
и дышать невозможно…
и вата в руках, глазах,
всё тело покрыто ранами-
плачет, бежит к аптеке. скорой помощи…
но ноги ватные не знают жалости,
не подымаются…
за что столько злости?
обвинения сыпятся как свет на вампиров
слишком быстро и ненависти слишком много…
как будто цель жизни, оставить в живых,
лишь бы жилось очень больно…
в страницах непонимания,
потерялось то, чего люди всю жизнь ждут,
умные так берегут,
больные молятся…
просто не наша сказка,
и жизнь не наша,
и слишком глупы мы для таких подарков…

тисячі слів про мене,
що мабуть не можна казати,
про людей що колись ненавиділа,
і про тих що зараз на мене мають
тисячі літрів жовчі та червоних очей…
тихі сповіді, склянки сліз,
усмішки й розлиті фарби…
вальси, танці душі і знову вниз,
з багатоповерхівок до голубів,
в білому чорним літати.
розбиті люди, в озерах від спраги
кров'ю напивалися,
ловили за руки,
не відпускали…
скільки було вас, що життя намагались зламати…
я ж не сильна.
чомусь вставала,
і не всім на зло,
а так..іноді кортіло жити…
дивитись восени на дощ,
любити,
і на небі напевно
не продають мілки…

В прострациях сна,
под мозга шумы так легко забыть настоящие дни…
и поверить в вашу искренность и добро.
Довериться, укрыться в ваших словах
от собственных сомнений,
узнать что тут светло
и на ваших душах нет грязных пятен…
а потом паранойи,
бежишь от прохожих,
и видишь в руках их ножи
и змей вместо кожи…
задыхаешься, сознания потерялось,
ищешь хоть капли правды на утренних травах…
слишком доверчива,
голосу верила,
топтала уверенностью злость
а вот оно как оказалось…
стоишь как будто один,
открываешь глаза,
наверное страшный сон.
но увы…

в мене душа, якщо була в п'ятах
піднялася до самих очей
і саме нею бачився потяг
що врізався й розшивав животи,
пробігав під ногами, у мене…
а потім пустелі, без запахів чорного чаю
без потягів, сміху, і рук…
оминувши все тіло вона спалює мозок,
до самих найглибших чуттів…
дізналась… що без тебе я неначе сердце без печені,
і вже насправді як я без легенів,
і ніби жива, і ходжу, і мовчу.
повітря нема.

ненавиджу ассаі та сплін,
ви занадто близькі,
і поруч ходите,
тримаєте мене за нерви,
вимагаєте сповіді…
за вами не одні хвилини,
і тисяча секунд,
що зараз при кожному вашому слові відбивається в мені
у свідомості не дуже хворої
хворими спогадами…
підкидайте мій розум у самі смітнки,
видряпай очі Васильев,
бо коли при тому співі картини пливуть по стінах
не хочеться жити

вода с лимоном,
жизнью без сахара,
стирает об лужи побитые пятки…
мы где то виделись,
когда то глаза замечали
тонкие незнакомые линии.
ты еще дышишь,
и стекло не замерзло
от красных выдохов, холодных потоков воздуха…
значит жив, и хорд еще три,
и кровь выливает всю грязь из вен,
и все еще сходишь с ума на трамвайных рельсах
на чужих облаках, и тех простынях
что наверное пахнут не мной.
серыми буднями руки покрыты,
где когда то встречались наши пальцы,
уходя далеко в карманы,
и красным сладким заливались обманы
что могло с нами быть всё иначе…