Четыре — раз. — Шагнуть
И замереть, — как много слито в первом счете
Страх потерять тебя… Два — оттолкнуть,
Распахивая двери клетки — и притянуть на три.
Хип твист. Два такта одиночества и взгляд,
Глаза в глаза, — жестоко, жестко, — ты уходишь
Я догоню — шаг, поворот. Шагнуть
И замереть… Четыре — раз…
Но сотой доли частоты
Недостает до резонанса
Во мне еще так много немоты
И слишком много нежности для танца.

Тополям в коси золото ніжно вплелося
І свіжий вітер неба цілує блакить…
Ходімо в осінь. В нашу з тобою осінь,
Ходім навічно, поки іще горить.

Я буду гріти подихом твОї долоні
І наше сонце в темряву вічну нести.
В цієї осені ніжно-п’янкому полоні
Є тільки двоє. Є тільки я і ти.

Дороги, парки, стомлене місто і люди…
Торкнусь до вічності знову на твоїх устах…
Такої осені більше уже не буде,
Вона щось вічне в наших лишила серцях…

Кленовим листям падала нам на плечі
І синім небом в наші вливалася сни…
І Київ стих, коли обіймав той вечір
Мою кохану осінь з душею весни…

Із вікна на нас дивиться Місто.
Мій коханий… О Господи-Боже…
На етюди у Ференца Ліста
Ці розхлюпані сутінки схожі.
Твої очі і губи, і руки,
Твій заплутаний подих в волоссі,
В серці Спокоєм струни Розпуки
Перерізала злодійка-осінь.
Усвідомлення тлінності – тлінно.
І зникає похмура реальність,
Зникли скроплені тишею стіни,
Зникла світу затерта банальність.
Тільки Ти. Тільки я. Тільки двоє
Тіней світлом ліхтарним облиті.
І згортаються дивним сувоєм
Нами щойно відпущені миті.
Облітає із дерева листя,
Дощ стихає у космосі ночі,
Я навмисне. Навмисне! НАВМИСНЕ!
Забуваю видіння пророчі.
Я з Тобою… І зараз це – справжність.
Зараз це – необхідно-нагальне!
Тільки Ти. Тільки я. Тільки правда.
Тільки втрачена нами реальність.

Столичні парки, мабуть, знають більше…
Чи в тому річ, що так приємно дихати?
Одвічний жовтень… Хто кого залишив?
Кому кого судилось недовипити?..

Спинився час і втомлено присів
На лавку цю, де я присяду поруч…
Де сто вітрів і тисяча світів
Зійшлись в одне і здійнялися вгору…

Згасає день. І щось в душі згасає.
І хочеться кохати цю погоду….
Лиш небо ясно-синє і безкрає
Кладе на губи першу прохолоду.

Пробач мене. За все-усе пробач.
За наше місто, що тепер незвичне…
Тепер цю осінь золотом познач,
В ній Ти і Місто – щось одне і вічне…

Самотній Київ знав, що так судилось…
Й заклякнув вітер від його величності…
А осінь, що так вчасно запізнилась,
Сховалася у саркофагах вічності…

Йому
Barabashka

Вогні. Арсенальна. Шосе стоголосі.
Мовчання і дотик у сто тисяч вольт…
Твій подих, твій запах в моєму волоссі…
Якісь дві години – і осінь.

І щось неосяжне в повітрі сплелося…
і все, як востаннє. А щастя – лиш мить…
Хвилина у відчаї вічності просить,
за руку тримаючи осінь

чи, може, тебе… Не збагнути і досі.
Я намертво нищу усе, що було
До тебе… без тебе… невже це збулося??..
Ти поруч. І хай буде осінь…

Твій дотик. Метро… І свідомість виносить…
Самотня кімната…І холод в вікно….
Твій запах і досі в моєму волоссі…
Хвилина… Секунда… — і осінь…

01.09.2011
00.01

Правда ли, что любовь
Жгучей делает кровь?
Ты ответь, я прошу,
Откровенно.

И толкает на то,
Что не сможет никто!
Превращаеться в боль
Постепенно…

Правда ли, что она
Часто сводит с ума,
Прочь уносит твой сон
Безвозвратно,

И, нарушив покой,
Всё зовёт за собой
И закрыты дороги
Обратно…

Когда взгляд в небеса
Больно режет глаза,
И надежда, как дым,
Улетает.

И осколками льда
Часто ранит туда,
Где душа, говорят,
Обитает…

Когда трудно дышать,
Нету силы кричать,
В темноте что-то ищешь
Глазами.

И в отчаянии вновь
Проклинаешь любовь
И лицо закрываешь
Руками…

Правда ли, что любовь
Жгучей делает кровь?
Нет, молчи, я ведь знаю
Об этом.

Просто знай: ты мой Бог,
И последний мой вздох
На вопрос этот будет
Ответом…

Підвіконня заляпали сльози. Я знову безсила.
І мовчить телефон. Я сьогодні тебе не почую.
Ніч заклякла і склала у відчаї крила…
Просто дай мені руку. Її я крізь простір відчую.

Ти прийди хоч у сон, хоч на мить доторкнися до мене,
Залишивши на ранок самотню й нестямно щасливу…
Тільки серце, мов грім, калатає нестримно-шалено
І на кутиках уст твоє їм’я горить несміливо…

Пробіжи, наче струм, по моєму безсилому тілу,
Заблукай в небутті безнадійно заплутаних вій…
Не питай, не проси… Я сама так давно вже хотіла…
І жила у полоні святих і наївних надій.

Боже, я ж і клітини твоєї у біса не варта!
Я і миті з тобою не смію просити у неба…
Я хворію тобою. І байдуже що буде завтра.
Просто дай мені руку. І більше нічого не треба…

Вже хочеться блювати від романтики,
І від троянд – в букетик, віршів стосами
Від цукеркових кольорових фантиків,
Рожевого солодкого морозива…
Як все дістало, Господи, клубком стоїть,
Когось чекала… що ж бо…дочекалася
І хочеться ножем свої думки кроїть…
І хочеться аби цунамі сталося!!!
І хочеться!.. Й нічого вже не хочеться,
Й сміється, тихо плачеться і лається
І від цигарки дим з вікна клубочеться…
За димом – спогади з вікна кидаються…
Пусті слова, нездІйснені обІцянки,
Нікому не потрібні і не знайдені,
Якісь занадто ілюзорні відстані,
Якісь ніким ще не здобуті крайнощі…
Якась і Я…якась…бо не проявлена,
Не вихоплена, не кристалізована,
Я без події. Думки. Мрії. Явища.
Не піймана. Не стримана. Не скована.
Не страчена. Не стріляна. Не вішана.
НеСПРАВЖНЯ. Я Тобою сфантазована.
Розіп*ята міш шумом і між тишами.
НеБАЧЕНА і НеРЕАЛІЗОВАНА…
І НеДОВЕРШЕНА і НЕдо….

Просто НЕДО я…

Захована між тайнами і нетрями…
Заплутана між кавами і светрами…
І схована між видимими спектрами…

І нічия…………Умовно………. НІЧИЯ…….

Безупинні думок цитати,
що біжать в голові моїй кроси…
Я повік не навчусь мовчати
про усмішки, про Тебе, про осінь…

Нескінченні віршів ескадрилі,
Серед буднів затертої прози,
Скільки всяких дурниць начворила…
Й після цього я ще — серйозна?..

Скільки гамору, слів на вітер,
І безумства… проблем… загадок,
Звідки це у мені?.. Ну звідки?
Може хтось залишив у спадок?

Глузду висять нудні сталактити,,
Раз по раз виростають… не досить?
Несуттєво… Мені б говорити
про усмішки, про Тебе… про осінь…

Barabashka
Я знов оберігатиму твій сон
крильми накрию ніжно і нечутно,
до чорних вій торкнуся ледь відчутно
І припаду до рук, як до ікон.

Я знов оберігатиму твій сон
І жодна темна сила не зашкодить
Я стану всім смертям на перешкоді,
Щоб світлі сни не знали перепон…

Я в узголів’я покладу рушник
Розшитий диво-мріями, казками…
І від незгод всіх затулю руками,
Їх відверну, мов добрий чарівник…

У подих твій вслуховуюся пильно…
Тихенько, ноче!.. Чуєш? Не збуди…
А ліпше втоми забери сліди
І йди. Згасай. Розсіюйся повільно…

Одвічний мій неписаний закон
І нині, й прісно і навіки-вічні,
поки є день, і ніч, і пил космічний
щоночі твій оберігати сон…)