to Vogneslava_Svarga

Цілуючи зорі
До твоїх оченят в божевілля пірну,
Поміж сірості скель пропливу непомітно.
Не стрічав восени я ще теплу весну,
А твоя у реальність вплелася так спритно.

Був до тебе порожнім відбитком тепла,
Беззмістовним, сухим і позбавленим болю,
Та прийнявши від тебе два світлих крила,
Осідлав буйний вітер і знісся на волю.

Ніжна Зіронько мила, я змахом тих крил
Розтинаю пів міста та темряву нищу,
Розмітаю утому й страждання, мов пил
Й у твої небеса підіймаюсь все вище.

А у них же лиш радість і сяйво життя,
П’янка вічність тендітна та місяць відкритий.
Я без Неба злий демон й пекельне виття
Я безсилий свідомості й волі скорити.

Не пускай мої мрії в смертельний вогонь,
Бо з тобою лише вони жити навчились.
Мою душу ти грієш промінням долонь,
Бережи ж і ту мить, як ми ніжно любились.

Я ж сліпучим крилом захищатиму рай,
Де ти радісна, щира й тендітніша неба.
Лиш кохай цю реальність, живи й не зникай.
Мені більше для щастя нічого не треба.

Їй
Vogneslava_Svarga

За вічність до смерті літа
Вдих-видих.
Твій порух. Цілунок безжалісно-ніжний.
І ніч.
Навколо весь світ, але я віч-на-віч.
З твоїми чуттями суміжний.

Смак-запах.
Вогні та
заледве допалене літо.
І стук…
Шалене безумство від крил чи від рук
Й душа що так прагне летіти.

Біль-дотик —
Безсмертя. Мовчанка, мов виткана з казки.
Твій сон,
Мить щастя на кон і з Дніпром в унісон.
Тону серед світла та ласки.

Злет-крила
До тебе. Здіймаюсь, мов янгол, у небо,
У вись.
Здіймись подивись, як ми в щасті сплелись
Як нам окрім нас ніц не треба.

Та горе.
ВСЕ лине. Відносить за часом бажання
І смак.
Твоєї любові стирає, однак
Ніколи не вмруть сподівання.

Тремтіння.
Самотність. І дотику рештки на плечах.
Свій страх
Я ховав у думках, та з тобою стер в прах.
Наразі ж на жаль порожнеча…

Наперекір стихійним лихам
Хворіє небо наскрізь чорнотою,
Кохається із вітром без упину,
Не знає грім розлючений спокою –
Все гуркотом окутує рівнину.

Та блискавки – грози нестримні доньки
Світ виціловують так палко і пекуче,
Здійняв полин у небеса долоньки:
«Занадто існування це болюче…».

Тремтять тополі, носяться від жаху,
Із боку в бік, із темряви у світло.
В кімнаті ж тихо та немає страху
І п’янка ніжність у обіймах квітне.

Цілую лагідно голівоньку у тім’я,
Пірнаю пальцями у шовк твого волосся,
Топлю в долонях личенька проміння
Та чую лиш як серденько зайшлося.

Вмальовує у сутінки нас вечір,
Але про часу плин я забуваюсь.
Твої тендітні обіймаю плечі
Й так милих вуст губами доторкаюсь.

І враз життя вражає блискавиця,
Розганя кров по тілу навіжено,
Твій поцілунок, мов жива водиця.
Розносить світло в серденько по венах.

Підношу небу за ці миті вдячність.
Воно святе, хоча і почорніло.
Й твоїй душі такій багатозначній,
Що оживила щастя й кволе тіло.

Линули душі, розтинаючи вітер
Згас знесилений день, рознеслася скрізь темінь,
Густі сутінки в закутки порозбігались.
Знаю, близькості радість й в пітьму пронесем ми,
Лиш би докорів й нерозумінь не зосталось.

Теплий морок і з холоду витканий вітер,
Світлих зір усе більше помітно з-за хмари,
Місяць зважилась ніч нам поблідлий відкрити
І у повні ясній відчинилися чари…

Твоїх колір очей раптом сяйвом змінився
Й ікла витяглись, як в молодого собаки.
Й мій німий силует на шмаття розлетівся,
Залишилась лиш постать стійка вовкулаки.

Що настільки ми різні, ніхто і не думав.
Ззовні, наче розділені дві половинки.
Світів добуток наших всього лише сума
І у кожного вічності зрілі частинки.

Через шок і тривогу рвонули ми вгору,
Вверх по схилу, щоб небо відчути на дотик…
Та звалила обіймами в ніжність простору
Й в край тендітно горнулась до тіла мого ти.

Хоч холодна була ти і серце мовчало,
Та моє з тих пір досі за двох стукотить…
Ти вслухалась в биття це й незрушно лежала
Й ще на вік розтягнути хотіла цю мить.

Через — тут повз (прим.авт.)