… тыщу лет мне бы, чтоб дотянуться до тебя...

© Лена Перова

Задихнусь небесно-п’ятим поверхом
і згадаю, як отут колись за партою
Вісімнадцятирічний світ перевертався
З голови на ноги,
З ніг на голову

Нова ера у душі чеканилась
Тим, до кого не могла й торкнутися
Просто межі моєї метафізики
Не торкалися твоєї
Діалектики

Ти колись спитав, що значить істина
Ми мовчали. Деякі ще й слухали.
Власною вдавилася я думкою:
Ти є істина. Одвічна.
І промовчала.

Помирала від отого погляду,
плутала думки твої із власними
Що тоді лягали, наче заповідь
В стиснутому серціі
І у зошиті

Може, якби небо могло падати,
то до твоїх ніг упало б, зранене.
Спинявся час, як ти мовчав,
А я щось дурне молола
Згаряча

Може, ми б і стали колись рівними,
я б зорею світила у твоєму Всесвіті
Але межі моєї метафізики
Не торкаються твоєї
діалектики…