Одкотився біль.
Народився сон.
І знайома постіль —
вбивця перепон —

вкутує по шию,
наче кокон мій.
Ніч собі пошию
з опівнічних мрій.

Десь вузлом під ранок
пробуджусь від сну.
Всі примарні рани
надішлю вікну.

Я чекаю щастя.
Хай би хоч на мить.
Можна навіть впасти.
Хай лиш не болить.

Ніч. Сутінки. Місяць обпалює щоки.
Заточеним лезом по темряві крик.
Ввім'явши тривогу й тремтіння у кроки,
Для долі у пеклі навіки я зник.

В мені чиїсь очі вбачають потвору,
Хтось монстра уявить – заб’ється в куток,
Хтось смерть струхлявілу, замучену, хвору
Із стуком тривожним зловісних кісток.

Та чим би не був, кожен труситься, плаче,
Ховає обличчя між схрещених рук,
В агонії серце у кожного скаче
Й биттям відчайдушним вбиває свій стук.

Ось сонце упало, на смерть розлетівшись,
На тисячі зір – порошинок тепла.
Сьогодні без винятку, болем укрившись,
Тремтіння терзатиме душу до тла.

Й ніхто не посміє у вічі поглянуть…
У вічі мені, поламавши свій страх.
Тоді ж і кістки мої раптом розтануть,
І очі у сірий розсиплються прах.

Вставати пора, бо роботи чимало,
Сьогодні ще демони з пекла встають.
Та що це так міцно мене обійняло?
Й на мить не даючи спокійно вдихнуть?

Та погляд спустивши, дівча помічаю
З очима, мов осінь, та сміхом дзвінким.
От-от розлечуся на прах, відчуваю.
Ніколи не був ще безсилим таким…

Дивлюсь, увесь світ лунко грає, радіє
Та чую пливу, розмиваючи звук.
В видінні ж лиш очі ті теплі біліють,
І рученьки ніжні, і жар від тих рук.

Воскресну можливо… зберу якісь сили…
Наразі ж здолала усмІшка проста
Ох скільки ж страждань мої кості зносили..?
О спокій. Які ж твої милі вуста…

Тисни на серце неминучий біль,
Руйнуй натхненні рішення у прах,
Скрадайтесь сумніви до мене звідусіль
І сковуй юні сподівання страх.

Ну що?! Злітайтесь. А чи полякались?
З усіх боків безжалісно стисніть!
Відколи вмер, самотні ви зостались
Й холодне серце більше не болить.

Не має мрій, пробитись намагань,
Немає матінки надії уже поруч,
А отже й слід простив розчарувань
І відчай заполоханий та хворий.

Без милої нелегко усміхнутись,
Та біль мене не зрушить ні на крок.
Я витримаю смутку кожний утиск,
Хоч спущений розлучення курок.

Тисніть же дужче, бо без вас один,
Один самотньо часу плин несу,
В кутках змарнілих втрачених провин
Сплітаю дні в минулого косу.

Я ж шанс даю насолодитись цим,
Та де ж ви чуєте застреленого то
Злітає з дула сірий болю дим…
Ну що та вічність, коли я ніхто?

Блиск заточеного леза
Біль…
краплями дощу по скронях.
Хапаю вітер вимитий тим плачем,
Тремтячих рук за видихом погоня
І крик…
із серця: ЩАСТЯ ДЕ «СОБАЧЕ»?!

Насильно відстань витягнула Душу
І у висках лиш залишила стукіт!
В пориві слабкості й на хвилечку не зрушу,
Розбиті вщент об сподівання, руки.

Калюжі червоніють з кожним вдихом
Зернинами асфальту у коліна
Так боляче врізАЮТЬСЯ!,
та тихо…
Так тихо… Наче в скронях порожнина.

Гарячка
У очах і жар у вухах.
Від тріску крапель об холодні плечі.
Зів'яле тіло, видерте на-сухо,
Назовні рве, як викинуті речі.

Вминаюсь все у землю ненаситно
Макетом із безДушного картону.
Вп'ялась розлука в щоки непохитно
З промоченого втратами бетону.

І ось протерте до дірок мовчання
Усе шукає із очима сушу.
Мої усмІшки мокрі від кохання,
Відколи з мене вивернули Душу

Підйом о сьомій… Восьма тридцять – зал:
Важкі гантелі, вправи та розтяжки.
Якби ти знав… Якби ти тільки знав,
Як прокидатись на одинці важко.

Десята тридцять – дистанційний біг.
Можливо так ти від думок тікаєш?
Хоч день без планів витримати б зміг?
Мовчиш… Не кажеш… Брешеш? Чи не знаєш?

Дванадцята година – денний сон.
Двадцять по другій – кава з бутербродом.
О третій поливаєш свій вазон,
Який на зло не видався до вроди.

Четверта – справи. Шоста – знову зал.
Качаєш м’язи аж до болю в грудях…

Якби ти знав… Якби ти тільки знав,
Як важко прикидатись не на людях.

О восьмій сауна. Фільтрація думок.
Масаж як завжди рівно о десятій.
Зроби на зустріч хоч маленький крок –
Я падаю… Зумій мене впіймати.

Об одинадцятій ти кажеш про любов,
А з півночі показуєш кохання
Так палко, що холоне тепла кров.
Цілуєш ніби вперше… чи востаннє?..

Підйом о сьомій…

Ні!!!
Узор холодний на стіні,
І погляд в очі не мені…
Сум…
Твою підкреслює красу
Ти сенс життя… Ти його суть!!!
Біль…
Я знаю що болить тобі…
Та час на роздуми вже збіг…
Йдеш???
І де тебе шукати… Де?
Куди тебе життя веде???
Жаль…
І сльози по очам біжать…
Мов крок по лезові ножа…
Тиша…
Без тебе час хронограф пише…
Пройшла одна хвилина лише…

Болить в блокноті вирвана сторінка.
Болить…На ній колись же красувався вірш
І риму розливав він радісно і дзвінко,
Таке було та це було колись…
Тепер лиш залишки сторінки одиноко
Стирчать поміж ціленьких сторінок,
Нехай той вірш був трохи однобоким,
Та не забуде вже його блокнот.

Коли ти думаєш, що все не так як треба,
Коли не знаєш: плакати чи вмерти…
Ти простягаєш руки аж до неба,
Благаючи у Нього просто стерти

Тебе з лиця Землі на віки вічні…
Минає час. Минає біль. Минає страх.
Тебе вже не турбують перші стрічні…
Лиш вогник смутку глибоко в очах.

Тобі вже бАйдуже що буде – ти змирилась
З жорстоким світом, з всезагальним злом…
Ти із печаллю вчора одружилась,
І причастилась сліз своїх теплом.

Коли б спинив хто хоч за крок від прірви…
Шарпнув за руку, ляпасом збудив!..
Прошу: прийди-поглянь-візьми і вирви
Сторінку де немає жодних див.

Закрити я очі хочу
Замкнути хочу вуста
Я хочу у очі пірнати
В глибокі не видно дна.
Я краєм серця заплачу
Тихенько закричу душею
Я більше тебе не побачу
Я стану дощем із землею.
Я всні поєднаюсь навіки
Навіки я буду з землею.
А, хочеш, я тихо зостанусь
А хочеш, тихенько заплачу
Тобі підкорятися буду
Допоки не станеш ти «зрячий»
Я стерти із пам'яті хочу
Твій голос і тихе пізнання,
Я стерти із пам’яті хочу
Моє для тебе зізнання
Я знаю, що буде вже пізно
Я не знаю, що ще робити
Лиш серед людей дуже тісно
І я не маю права любити
За мить я вернуся в реальність,
За мить я прокинусь зі світла,
Не хочу назад я вертатись
Мені все це гидко й набридло…

Тафталогічність, брак фантазії, або науково — реманен
Комусь вбили в душу кілочки зі сталі,
Комусь «до компоту насипали сіль,
Та я не лякаюсь життєвих провалів-
У мене є те, що сильніше за біль.

Мене дуже довго страждання гнітили,
Творили у серці страшну заметіль,
Й надію на краще вже майже убили,
Але я знайшов те, що вище за біль.

Нема вже нічого для мене страшного,
Не мариться промах мені звідусіль.
Шаблон давно стертий обличчя сумного,
Бо маю я те, що сильніше за біль.

Воно додає мені сили й натхнення
І пахне неначе солодка ваніль.
Це вічна частина мого повсякдення,
Це те, що століття вже вище за біль.

Із цим я сумую, із цим я радію,
Із цим я щоночі лягаю в постіль.
І хоч динамічним життям володію
Не втратив ще те, що сильніше за біль.

І якщо горе позбавить свободи,
Збунтує з потоку думок заметіль,
Я не підкорюся, бо попри незгоди
Мене підійма те, що вище за біль.