Дощ іде і сонце світить.
Відьма в полі масло колотить.
Хто ж та відьма:
древня стара чи ти сама?
Грім гуркоче, в небо б'ється,
Та до неї не дірветься
З краю світу поле теє.
Того світу, цього світу?
Кара блискавки і грому,
Скоро вже підеш додому.
Помолилась, відреклася,
Поділ плаття — забрьохалась.

Відьма в полі масло колотить…
Корів чужих подоїла,
Полинами обпоїла.
Зараз на твоїм порозі,
Тут кінець її дорозі…

Не ангел, не відьма – бо ще не літала ніде.
Але неодмінно себе вона десь віднайде!
В пухнастих хмаринах, чи в сивих туманних дощах,
У теплих долонях, чи в сплаканих сірих очах…
Краплину вина, чи до дна терпко-гІркий коньяк,
Можливо, колись, а, можливо, ніколи й ніяк…
Тремтливе сопрано, чи зморений відчаєм крик?
Той відчай з’явився, чи безповоротно зник?
І ангел, і відьма – дві суті в єдину злились.
Обравши одне, від іншого треба зректись.
Вона ж не готова на крилах здійнятись у небо,
Лишивши, продавши мітлу, ніби їй не треба.
Чи дотик солодкий змінити солоним ляпасом,
«І ангел, і відьма» – єдиним на серці написом.