Дайте ще дощу!
Хвилинами чекання вбивається самотність
і вішається в відчаї на стіну,
Кривавими мелькаючи стигматами.
Заб’ється у конвульсіях і стихне,
Згубившись у безодні тих агоній…
За чимось недосказаним в погоні,
За чимось недописаним, як сон.
Я знаю
Вірю
Жду
І скірізь лиш Ти.
і кам’яні мости, хиткі, як правда
і почорнілий з горя небосхил…
а стомлена душа вже й не здригнеться
у гамівній сорочці каяття…
безглуздий день
змарноване життя…
а ти все ждеш
ти ждеш
бредеш по

Читать дальше →

Тополям в коси золото ніжно вплелося
І свіжий вітер неба цілує блакить…
Ходімо в осінь. В нашу з тобою осінь,
Ходім навічно, поки іще горить.

Я буду гріти подихом твОї долоні
І наше сонце в темряву вічну нести.
В цієї осені ніжно-п’янкому полоні
Є тільки двоє. Є тільки я і ти.

Дороги, парки, стомлене місто і люди…
Торкнусь до вічності знову на твоїх устах…
Такої осені більше уже не буде,
Вона щось вічне в наших лишила серцях…

Кленовим листям падала нам на плечі
І синім небом в наші вливалася сни…
І Київ стих, коли обіймав той вечір
Мою кохану осінь з душею весни…

він пише вірші так же як і ти,
в рядки вкладає подихи й усмішки,
в словах приховані, неспівані пісні
і ритми ваші схожі зовсім трішки.

він слухає такі ж як ти слова
й думки у нього схожі виникають
і так як ти, що увесь час сама,
його серця по світові блукають…

він випадковий спутник-співрозмовник,
що стрівся тóбі якось на зупинці…
чи так як ти він зараз також бродить?!!!
й чека нагоди нової зустрітись?

ти ж знаєш, що воно тобі не треба,
давно все вирішила і для себе, і для інших!
треба відкинути усе це, дійсно треба!!!
… але куди подіти присмак віршів..?

І ти прийшов…
Коли було так темно…
Ти промовчав про те, що говорив.
Гербарій на вікні
Засушую даремно,
Мене ти вже ніколи не любив.
надворі ніч, а сон не йде в кімнату.
Весна закуталась у холоді й пітьмі.
Ти знаєш прощаватися не варто,
За гілку зачепилась нота мі.
Так страшно, темно, прохолодно трішки.
Банальність осені в моїх пустих думках.
Піду до тебе навпрошки і пішки.
Гербарій твій тримавши у руках.

Вітер грав у волоссі, а з неба споглядав Місяць. Десь там, де закінчуються крони дерев, літала нічна птаха. Вона мовчала, але крила її шуміли, перекрикуючи вітер. Попереду – вузька довга стежка, а позаду – орнамент із чотирьох відбитків босих ніг.
Так, вона любила ходити боса. Переймала силу землі і перетворювала на свою красу. Він сьогодні теж був змушений викинути черевики. М ` яко, як кішка подушкою, так вони йшли по землі. Дівчина зупинилась:
— Ти обіцяєш, що ми знайдемо? Я хочу, щоб це бачили всі зірки. – Вона зібгала в долоні край його блідої сорочки. Він усміхнувся і ствердно кивнув головою.
Пройшли ще трохи. Ось воно. Куди не глянь – безмежний простір поля. У піднебессі легенькі напівпрозорі хмарини не заважали бачити зорі. — Прилинь!
Тиша.
— Прилинь!!!
Тільки вітер грає у волоссі…
— Прилинь!!!
І ось небо тріснуло, і з тріщини полилося молоко. В очах дівчини спалахнули вогники, а бризки молока на щоках нагадували вайлуваті сльози. Білий водоспад зашумів. З тріщини на землю плавно з ` їхало ліжко і його сніжнобілі простирадла в одну мить спалахнули.
— Доспій! – вона крикнула це і вогонь підстрибнув до небес. Зірки вишикувались в складні фігури і почали хоровод. У супроводі цієї круговерті він підняв дівчину на руки і кроком рушив уперед. Ввійшовши у вогонь, він поклав її у центр постелі і роздягнувся. Вогонь лоскотав оголене тіло і молодий чоловік почав сміятись, сміятись голосно, наче грім. Коли він опустив очі вниз, його наречена вже лежала оголена — на животі. Він вийняв з-під язика лезо і почав малювати на її спині. Намалювавши коштовну чашу він викинув лезо геть. Для того щоб підправити штрихи, злизав зайву кров холодним язиком. Шкіра шкварчала і йшла пара. Дівчина, не розплющуючи очей повернулась і лягла на спину.
— Вони дивляться?
Він підняв очі догори.
— Так, дивляться.
— Вони завжди дивляться. – Прикусивши губу і набравши в груди багато повітря вона підняла вказівний палець догори і продовжила. – Але тепер вони дивитимуться лише на нас.
І він почав її цілувати. Спочатку кожен маленький рожевий пальчик на ногах, так що їй навіть стало трошки лоскотно, потім піднімаючись вгору до стегон, через лоно він доповз до грудей, і тоді йому відкрилась велична панорама. Поповз далі. Вуста близько. І на мить зупинившись, потанцював навколо родимки на шиї, біля пульсуючої аорти. Його тяжке дихання лоскотало її шкіру. Все! Він тут. І вже через секунду її, здавалось, ніжні руки вчепились в його спину і дерли на шмаття, добираючись до ребер. Якщо подивитись здалеку, це було схоже на велику ватру, де нікого нема на сторожі. Але в небі був медовий місяць, він той, хто засвідчить о цій порі їх єдність і благословить в далеку дорогу.
…Через певний час ліжко дотлівало і шипіло під краплями молочного дощу. Два соковиті втомлені тіла лежали поряд, зв ` язані докупи волоссям у вузол. Коли почало світати, чомусь було дивовижно тихо. І лише час від часу було чути дитяче буркотіння. Буркотіння крізь сон. Порушити тишу наважився лише один. Це світанковий вітер співав дивацьку колискову.