Дивлюся на вас, Люди, і дивуюся. Ви такі стурбовані, закомплексовані, не помічаєте красу світу, який вас оточує, зате шукаєте красу в машинах, грошах, будинках, золоті… І зовсім не вмієте цінувати життя за те, що воно Життя. А тих, хто вміє, ви готові закидати камінням, забити, зробити схожим на себе і затягти і липку сіру масу – натовп – в якій стирається індивідуальність і оригінальне світобачення.
Якби боги хоч на хвилину забули, що я лише іграшка, маріонетка, і подарували мені Життя, я б ніколи не витратив його на такі дурниці, на які витрачаєте ви, Люди. Я б ніколи не говорив, що думаю, але б точно думав, що говорю. Адже для вас так природно – образити словом і навіть не жалкувати про сказане. Хоча б для заспокоєння власної совісті.
Знаєте, я б цінував речі не за те, скільки вони коштують, а за те, що вони для мене означають. Я б не бачив цінності у тому, у чому бачите ви. Нізащо світі я не надавав цінності грошам, яхтам, автомобілям, котеджам… Я б цінував першу свіжу зелень навесні, захоплювався б чистотою роси, в якій проміння сонця розкладається, наче в призмі, і чарує різноманітністю кольорів… Я б торкався пелюсток троянд і радів би, що я можу відчувати їх оксамитову ніжність пальцями.
Мабуть, якби у мене було Життя, я б менше спав. Бо кожного разу, коли ми засинаємо, ми втрачаємо кілька годин споглядання світу. А якщо точніше, то втрачаємо третину свого Життя.
Я б обов’язково більше слухав. Люди часто говорять цінні речі. Але чомусь швидко їх забувають і не надають їм великого значення. Якби ж ви могли слухати один одного, Люди! Яким прекрасним став би цей світ!
От якби боги подарували мені життя! Я б побільше гуляв, дихав свіжим повітрям, лежав би на соковитій зеленій траві, підставивши обличчя сонцю. Сонце!.. Яке воно сліпучо-прекрасне! Навіть я, маріонетка, радий, коли його проміння проникає в кімнату.


Читать дальше →