«Якщо любов – це злочин, мені світить довічне» ©

Застелить ніченька проспекти простирадлом,
Тихо одягнеться в сорочечку з зірок,
Скує зозуля рівно першу за ковадлом,
Та сивий часу плин постаріє на крок…

Ламкі секунди розлетяться на століття,
У жилах кров від твого тіла заштормить,
Десь за вікном заснуть вогнясті верховіття,
А ми сплетемось вкотре в усмішку на мить.

Земля зупиниться по космосі кружляти,
І нас тяжінням в м’яку постіль притиснЕ.
Ми вже давно не в тій галактиці, щоб спати.
Сьогодні навіть зірка-Сонце не засне.

Я все вдихатиму твій шепіт ненаситно,
Чолом тулитимусь до видиху, до вуст…
В твоїм волоссі загублюся непомітно,
А потім раптом видихаючи звільнюсь.

Лиш небо вічністю збереться в наших душах,
Лиш дотик снів просочиться крізь страх.
Ми одним тілом, Щастя, будемо на суші,
А в теплій ковдрі зір – світінням у очах.

А поки вечір… Голос грається в мовчанку,
Твої обійми,
щічка,
біль,
цілунок,
смак…
Вже ніжна осінь догорає до останку,
Та ми роками ще «не спатимемо» так.

Десь далеко в морі,
тім молочнім морі,
що мандрує небом
забарився я.

Ти лежиш в руїнах
між уламків брил.
На болючих ранах
тримаєш небосхил.

Зачекай, зачекай,
тримай, тримай!!!

Колесом рум«яним,
серцем полум»яним
боляче котитись
темним шляхом неба.

Твої крила сяють,
будять мої очі,
коли спати хочу
я.

Зачекай, зачекай,
тримай, тримай!!!

Зорі, зорі падають з неба.
Зорі, зорі падають з неба.
Ангел мій!
Я уже лечу до тебе!

Червоним вершником
набираю швидкість я.
Все ближче і ближче
Земля.

Та я не можу зупинитись.
Не чекай! Не чекай!
Тікай!!! Тікай!!!

Зорі, зорі падають з неба.
Зорі, зорі падають з неба.
Ангел мій!
Я уже лечу до тебе!

Я уже лечу до тебе!

=========================================
Оскільки аудіо чомусь не хоче вантажитись на сайт, пропоную послухати цю пісню, перейшовши по ссилці: www.soloway.co/uk/%D1%81%D0%BE%D0%BD%D1%86%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82

віршопроза
Тремтіння… та світіння дрібних зірочок, висипаних, «бо так треба», але якось необачно… Ніби граючись. Вперта осінь дихає з неба холодом і воно то підіймаючись, то падаючи … Рухається… Земля по-осінньому вільна. Вслухуєшся: тиша… І дотики… Дихаю лИше. Так сильно і водночас так лагідно ховається край мого вушка між твоїми світлим зубками. Нехай. Нехай залишаються поза думками сірі матерії банальних буднів. Бодай між складеними руками десь поперед себе та витягнутими до неба пальцями гріється теплий промінчик моєї любові і від цілунків гасає по крОві, по серцю, по міждумкоплинному божевіллі і снах. Хай засяє цей вечір, долаючи страх, ледь чутним світлом зоряного щастя, щоб кожен камінчик волів упасти вгору від насолоди свого існування у цім прекраснім раю, де сподівання теж мають серце, перевтілюються у віру та вкорінюються у все це, трансформуючи реальність. Хай святиться, сковуючи погляд, твоя усмішка і славиться ім’я Господа, що благословив наші душі на цю наднебесну радість. Чесно… Ніколи ще досі не ловив себе на постійному стані єднання з вищим світом, ясності спілкування з природою, з осінню, з просинню твоїх ванільних видихів, вітрильних, плаваючих ясною погодою, поглядів інфантильних зірок. Крок… Крок до запаморочливої близькості з тобою. Чистою, ніжною, такою, як ти є завжди… Особливо святою та теплою. Зсередини тепліє тіло, від того, як тендітно й мило вкриваєш вустами кінчики моїх холодних пальців, наповнюючи їх чарівною здатністю зцілювати радість кожним дотиком до обійнятого вітром обличчя… Жорстокий час кличе позбутися цього неба і я вимушений, вкотре відпустивши тебе, спостерігати за зниканням своєї молитви поміж лабіринтів прозорих дверей, людей і безповоротності… Затушовую у вдячність минуле і пірнаю, ховаючись від самотності, в ненав’язливу музику цнотливого міста… Вже осінь догорає пломениста й загасає день… Заснемо й ми в обіймах ночі між щирих усмішок пісень. Любитиму ще вічність блиск твого погляду…

Десь далеко в морі,
тім молочнім морі,
що мандрує небом
забарився я.

Ти лежиш в руїнах
між уламків брил.
На болючих ранах
тримаєш небосхил.

Зачекай, зачекай,
тримай, тримай!!!

Зорі, зорі падають з неба.
Зорі, зорі падають з неба.
Ангел мій!
Я іще лечу до тебе!

Колесом рум«яним,
серцем полум»яним
боляче котитись
темним шляхом неба.

Твої крила сяють,
будять мої очі,
коли спати хочу
я.

Зачекай, зачекай,
тримай, тримай!!!

Зорі, зорі падають з неба.
Зорі, зорі падають з неба.
Ангел мій!
Я іще лечу до тебе!

Червоним вершником
набираю швидкість я.
Все ближче і ближче
Земля.

Та я не можу зупинитись.
Небезпечно там лишатись.
Не чекай! Не чекай!
Тікай!!! Тікай!!!

Зорі, зорі падають з неба.
Зорі, зорі падають з неба.
Ангел мій!
Я уже лечу до тебе!

Я уже лечу до тебе!

Я вночі цілувалась з тишею —
Затикала їй рота цілунками,
Потім сльози спивала трунками
В часопросторі сонцем залишена.

Я вночі танцювала з зорями,
Із під ніг їхніх пилом дихала,
Йшла із неба під ранок… Стиха так
На траві завмирала зморена…

Я вночі обіймалась з місяцем,
Рятувалася з ним від холоду,
Ну а потім, щаслива й втОлена,
Прокидалася, ставши піснею…

Як ти вночі підіймеш в небо очі,
Тоді побачить зможеш ти
Чудові подарунки ночі,
В яких ти можеш мрію віднайти.

Це зорі… дивні зорі.
Вони сіяють над віками,
І ти пливеш у диво-морі,
Аби літати над ріками.

Літати, мріючи, і жити,
Бо ти без див, як і без зір
Не зможеш більш і дня прожити
І втратиш ти свій світлий зір.

10.IV.2011

Бачиш, скоро ніч уже настане
Перша зірка вже у небі сяє
Хочеш я тобі її дістану
Хоч сьогодні… Хочеш? Обіцяю

ПРИСПІВ:

А небо мені не вірило
Краплинами відстань міряло
Ховало за хмарами сірими
Та я не боюся ночі
Лякало, пускало блискавки
Та я подолав і дістав таки
Ту зірку тобі я даю з руки
Для тебе усе що хочеш

Віриш… на дні моря-океану
В мушлі є захована перлина
Хочеш я тобі її дістану
І на дно самісіньке порину

ПРИСПІВ:

А море мені не вірило
І хвилями відстань міряло
Вітрами холодними віяло
Лякало, наскрізь намочить
Та я подолав, я пішов на дно
Холодне і темне було воно
Перлину дістав як і зірку знов
Для тебе усе що хочеш

Знаєш… я для тебе на край світу
Вітер в чистім полі я зловлю
Можу без вогню тебе зігріти
Все що хочеш бо тебе люблю

ПРИСПІВ:

Але ти мені не вірила
Роками ту відстань міряла
До того про що ми мріяли
Забула, тобі так краще
У тебе тепер вже інший є
Він розкіш, гламур тобі дає
Тож нащо тобі почуття моє
І зорі й перлини нащо?

Його світло.

Він горів по іншому… Його світло було не надто яскравим, не надто пафосним, скоріше темним і непроглядним на перший погляд… Кажуть, що люди, як і зірки кожен по іншому світить… Інколи світіння взагалі відсутнє чи, може, занадто не помітне для тих, кому це не потрібно… Вона ж його побачила — те єдине, що ще в нього залишилось… Сірість і скутість його думок не давала їй спокою, невпевненість в кроках і безпечність в його очах робили дива над нею… Її світло майже згасло, лише маленький промінь надії ще заломлювався в її очах, мов останній порятунок тонучого корабля на маяк ..І все було б нічого, і вона б дожила останні місяці свого буденного життя, якби не його світло, що змусило її зупинитись і подивитись у безодню його очей. Нова зірка. Інша. НЕ Така, чи, така ж?
Емоції відразу взяли верх над розумом, не давши зробити логічних висновків, і остаточно перемогти. Вона підбігла до нього, зупинила його за руку і спитала:
— А ти знаєш, що ти світишся не так як інші?
— Що? Світишся? Ти про що?
— Ну як про що… невже ти не бачиш світіння навколо себе?
-Все. Я зрозумів. Ти ненормальна. Вибач, але мені треба йти і твої світіння чи що ти там бачиш, я очевидно не помічаю і не збираюсь помічати ще декілька років, якщо вийде…
— Ти не розумієш!!! Воно є, хочеш ти того чи ні!
— Ну все, я пішов.
Він повернувся і пішов, не лишивши їй вибору. Вона вкрай спокійно відреагувала і пішла за ним, але світіння все таким же і лишалось. Я ж не ненормальна, я це розумію, але ж світіння… звідки воно? Раніше я не помічала його ні в кого, а це — ніби з глузду з’їхала, я його чітко бачу… Що ж це… Що мені втрачати, все одно залишилось мало. Тут він зупинився.
— Чого тобі від мене треба?
— Заспокойся, я нічого такого не хочу, просто скажи: давно ти так світишся?
— Точно ненормальна. Йди звідси, прошу, я тобі не треба.
— ТИ мені треба, я знаю, це ж не з проста…
— Досить! Відстань! і взагалі… ти що, не бачиш, що я хворий?
— Хворий… Скажи, чим ти хворий! Прошу, скажи!
— В мене Снід. Все, ти задоволена? Зникло твоє світіння?
— Ні… ти ще прекрасніший. В мене теж снід.
Пройшло декілька місяців. Ніч. Місяць світить в кімнату, оглядає її, ніби охоронець, освідчуючи кожен сантиметр вкрай темної кімнати. Приглядається, прислуховується до нічної тишини, вдивляється в їхні бліді обличчя… Яскраві зорі видніються на небі, ніби теж зазирають у ту кімнату, повну незрозумілості поглядів, що поглядають в небо. Безцінні, останні хвилини життя…
— І все таки ти теж світишся… не так як зорі, але досить гаряче…
— То що, я не зовсім божевільна?
— Хіба що ми з’їхали з глузду разом…