Столичні парки, мабуть, знають більше…
Чи в тому річ, що так приємно дихати?
Одвічний жовтень… Хто кого залишив?
Кому кого судилось недовипити?..

Спинився час і втомлено присів
На лавку цю, де я присяду поруч…
Де сто вітрів і тисяча світів
Зійшлись в одне і здійнялися вгору…

Згасає день. І щось в душі згасає.
І хочеться кохати цю погоду….
Лиш небо ясно-синє і безкрає
Кладе на губи першу прохолоду.

Пробач мене. За все-усе пробач.
За наше місто, що тепер незвичне…
Тепер цю осінь золотом познач,
В ній Ти і Місто – щось одне і вічне…

Самотній Київ знав, що так судилось…
Й заклякнув вітер від його величності…
А осінь, що так вчасно запізнилась,
Сховалася у саркофагах вічності…

Спека над містом — всіх дістало.
Асфальт пливе під ногами,
Хмари пливуть — кудись тікають,
Всі хочуть дощу, всі на нього чекають!

Після дощу,
Київ пахне асфальтом і липами.
Після дощу,
Місто сяє будинками вмитими.
Серед калюж,
Я бачу своє відображення,
Літня гроза,
Підсилює наші враження…

Гроза роздасть всім парасолі,
Сухе повітря наповнить озоном,
Струмки заспівають забуту мелодію,
Дощ змиє бруд, дощ змиє втому!

Після дощу,
Київ пахне асфальтом і липами.
Після дощу,
Місто сяє будинками вмитими.
Серед калюж,
Я бачу своє відображення,
Літня гроза,
Підсилює наші враження…