Кохання перше завжди здається назавжди.
Воно як той метелик у долонях,
Мой зайчик сонячний на підвіконні —
Так тепло, солодко і лоскотно душі…

На серці тінню пролягали тіні,
І спогади кричали звідусіль.
Навколо були тільки білі стіни,
І замість цукру – сіль.
На пальцях мозолі, від чого? дивно…
А на руках – чужі сліди.
З тобою воювать хотіла мирно,
, але якщо вже важко так – то йди.
На обличчі мінялись гримаси,
То веселі були, то сумні.
І не камені ми, не алмази,
Просто різні, хоч рідні таки.

Що ти бачиш в мені такого,
Особливого і безгрішного?
Як приємно пече твій погляд!
Так ніхто не дивився інший!
Чи ж то тільки твоя заслуга:
Напувати коханням по вінця,
Забирати негоди, недуги,
Тільки сонце лишати в зіницях?
Що я бачу в тобі? Світанок!
На закони доби не зважаючи!
Я й росою ранковою стану,
Аби ж ти так дивився, кохаючи!

Часом бачу сумних перехожих,
Так понівечених гріхами,
Що вже й очі на душі не схожі.
Чи на них хтось дивився так само?

Ти пробач мої пісні.
Вони темні й неясні.
В них завжди депресія,
Але винен тільки я.

Не дивись мої вірші,
Вони хворі і сумні.
В них себе залишив я.
В цьому теж вина моя.

Не читай мої вуста,
Там усмішка мовчазна.
В них є правда і брехня.
Винуватий тільки я.

Ти не слухай моїх слів, —
Тільки розпач там і гнів.
В них лежить душа моя.
Шкода, винен тільки я.

Глянь сюди — в моїх очах
Глибоко сховався страх.
Разом з ним є почуття,
В яких винен тільки я.

Краще в серце мені глянь.
Там воюють інь і ян.
Між цієї боротьби,
Назавжди засіла ти.

Ти пробач мої пісні.
Не читай мої вуста.
І не слухай моїх слів —
Правда вже давно не та.

Правда про моє життя
І про спалені мости.
Так, у всьому винен я,
Та причина тому — ти.

Скажи, будь-ласка, ти мені
Чи ти прийдеш до мене в сні?
Чи будеш там? Чи може ні?
Я знаю — все це в голові
Моїй, закоханій без тями.
Захочу я — ти будеш там,
Захочу — будеш ще деінде,
А я сидітиму там сам.

Скажи мені, скажи, будь-ласка,
Чи вийдеш ти із моїх снів?
Бо сни з тобою — наче казка,
Та я б реальності хотів.
Чи будеш ти мене чекати
Після роботи допізна?
Чи залишилось сподіватись
На твою посмішку лиш в снах?

Будь-ласка, ти мені скажи
Чи маєш почуття до мене?
Чи зможеш ти без мене жить?
Чи різала б без мене вени?
Стільки питаннь до тебе є,
Але з тобою не зв'язатись.
Ти Сонце радісне й ясне
Моє, я маю сподіватись…

Біла постільна білизна
На великому білому ліжку.
Якісь нейтральні картини
На стінах додають затишку.

На білім паласі плямами
Яскравий літній одяг.
Ранкову тишу тривожить
Шум моря, що поряд.

Біла чашка чорної кави
Парує на білім столі.
Відчуєш мій погляд (я знаю),
Від нього прокинешся ти.

Я на балконі, з кавою,
Не відвожу від ліжка погляд.
На якому під білою ковдрою,
Ти — абсолютно гола.

Сонце зазирає в кімнату
Із-за білої-білої штори.
Від мене сни відганяє
Запах ранкового моря…

Ці негоди бувають й у Відні, й у Кракові.
Куди від себе тікатимеш?
Можна подалі кудись, наприклад, в Маккай.
Вільде писала колись, що «всюди однаково».
Кохання скупе – ніколи не дасть на чай.

Дороги бувають не дорогі тільки в Африці,
а найдорожчий у Франції автобан.
І Вільде також, мабуть, знала всі лажі ці:
кохання таке – як поїзд лише розігнався –
одразу хтось рве стоп-кран!
Хтось зірве… стоп-кран.

Відростив я собі крила
Розривав небесну вись.
Мої крила ти спалила,
Мене кинула униз.
Так я падав цілу вічність
У безодню темноти.
Зверху поглядом трагічним
Смерть дивилась з висоти.

Ти підняла мене в небо
Каменем кинула униз.
Небо плакало грозою
І потом гірких сліз.
Я лежав в багнюці мертвий,
Проклинаючи себе.
Я побачив лице смерті —
Вона копія тебе.

Я лежав убитий горем,
Неспроможний на життя.
Збоку ти стояка з болем
І сльозами на очах.
Тобі жаль, ти не хотіла
Мене ранити, але
Випадково мене вбила.
… ну а я кохав тебе.

Я тебе попереджала:
Держись від мене подалі.
Я тобі навіть погрожувала,
Але погроз було замало.
Я тебе попереджала:
Не чекай від мене чогось.
Зі мною не солодко, ч уєш,
Й не шукай в мені «щось».
Я тобі казала: зупинись,
Не чекай від мене навзаєм.
А ти казав «посміхнись»,
Ми ще своє наверстаєм.
От і все. зупинилась, а далі –
Не послухав мене, молодець.
А тепер разом ми, двоє,
І биття вже обох сердець…

Я чекав на цей день цілий рік.
Один рік — наче ціле життя.
І сьогодні нарешті настала та ніч,
Коли ти до ранку моя.
Я надіявся що ти в раю.
Я живий, ти померла давно,
Та тебе я все ще люблю
І любов ця неначе в кіно.

Пентаграма висить на стіні,
У руці моїй жертовний ніж,
Кров і свічі вже на столі
І латина гучніш і гучніш.
Раптом — спалах в глухій темноті!
Ти лежиш народжена знов
Ти сьогодні належиш мені,
В тобі зараз тече моя кров.

Знову в склепі з тобою ми вдвох,
Місяць холодно світить з вікна…
Розлучив нас з тобою твій Бог,
Повернув тебе мій Сатана.
Ніч сьогодні така як завжди,
Але іншим буде фінал, —
Ти ще житимеш, просто зажди!
Я для цього душу продав.

Пентаграма висить на стіні,
У руці моїй жертовний ніж,
Кров і свічі вже на столі
І латина гучніш і гучніш.
«Ти не плач, будь-ласка не плач!» —
В пустоту відлітають слова, —
«Ти мені, якщо зможеш, пробач.
Я піду, а ти будеш жива...»