Не давай мені спокою!
Я хочу бачити тебе такою, як колись.
Огорнутий серцевою спекою,
я журивсь, я журивсь.

Твої руки на моєму обличчі.
Ми танцювали, не торкаючись землі.
Підійди до мене ближче!
Сонцесвіт на моєму чолі.

Поцілуй мене.
Потанцюй зі мною знов.
Поцілуй мене.
Любов. Любов.

Дай мені холодну руку.
Я хочу згадати, як було все колись.
Ангел вистрілив з лука.
Ось кров, дивись! Це кров, дивись!

Мої руки на твоєму обличчі.
Ми танцювали, не торкаючись

Читать дальше →

Мені здається я тебе вбиваю…
Десь усередині своїм життям.
І як вино хороше випиваю,
І змішую своє з сміттям.
Я б викинула все погане з себе,
Але не можу, ти вже вибачай.
Мені тільки тебе і треба,
Якщо не знав цього — тепер же знай.
Ти вибач, що хотілось може іншого,
, що не стандарт я і не безліміт.
В тобі відчула когось рідного,
В тобі — хороший, цілий світ.
Та все ж здається, що тебе вбиваю,
Десь у середині своїм життям.
І ти вже вибач, що я інше маю,
У голові один лиш спам.

Я ніколи не писала тобі, мій рідний.
Моє серце зàвжди прагнуло кудись на захід.
Та в твоїх очах дніпрових не було й виду,
Що тобі завдала болю та моя спрага.

Сміх луною відбивався від твого неба.
І вертався до ріки, дзвенів в її хвилях.
«В твоїх мандрах, — ти казав. — Уже нема потреби.
Повертайся! І ми будемо разом щасливі!»

Та моє буремне серце розсікало простір:
Все шукало собі дому за межею дому.
І гостинно світ стелив мені свою постіль.
Та давав не відпочинок, а лише втому.

Наші душі розривали береги навпіл.
Я шукала, ти чекав — таким був наш неспокій.
Доки з часом не відкрилася мені правда:
Моє серце — там де ти, мій красень дніпроокий!

Ти простив, як то властиво лише мудрим.
Ти чекав, і я почула враз твоє чекання.
Моє Місто — незбагненне, дороге чудо! —
Нині щиро зізнаюсь тобі в своїм коханні!

як же приємно
відчувати на своїх щоках
імпульси твого блаженства
напиватись твоїми видихами і п'яніти
топитись у мандруючих твоїм тілом
відлуннях насолоди
махаючи руками та репетуючи поглядом
рятуйте
Зникати за солодко-кремовим
стукотом твого серця
і вмирати
вмирати метеликом посеред багаття
черговий раз гинути
в неминучо-пекучім пломінчику твоїх вуст
і воскресати
знову
під акомпонемент
ледь посиленої гучності твоєї подяки
відчуваю
що твоє божевілля
на кілька тонів гучніше
задає такт моєму серцю
прости що нахабний
обожнювання надто хуліганська болячка

обережно двері зачиняються
от
знову ці метросни
може частіше б спав
не так би різало відсутністю
та не зречусь
надто солодка
ця міжзачіскова жуйка

Десь далеко в морі,
тім молочнім морі,
що мандрує небом
забарився я.

Ти лежиш в руїнах
між уламків брил.
На болючих ранах
тримаєш небосхил.

Зачекай, зачекай,
тримай, тримай!!!

Колесом рум«яним,
серцем полум»яним
боляче котитись
темним шляхом неба.

Твої крила сяють,
будять мої очі,
коли спати хочу
я.

Зачекай, зачекай,
тримай, тримай!!!

Зорі, зорі падають з неба.
Зорі, зорі падають з неба.
Ангел мій!
Я уже лечу до тебе!

Червоним вершником
набираю швидкість я.
Все ближче і ближче
Земля.

Та я не можу зупинитись.
Не чекай! Не чекай!
Тікай!!! Тікай!!!

Зорі, зорі падають з неба.
Зорі, зорі падають з неба.
Ангел мій!
Я уже лечу до тебе!

Я уже лечу до тебе!

=========================================
Оскільки аудіо чомусь не хоче вантажитись на сайт, пропоную послухати цю пісню, перейшовши по ссилці: www.soloway.co/uk/%D1%81%D0%BE%D0%BD%D1%86%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82

<<Прогулянка дотиком>>

Усмішка. Лагідність. Місяць.
Дотики. Вечір та вітер.
Осені втрачена пісня
Кличе до щастя злетіти.

Зрошене зорями небо
Тулиться, дихає мліє.
Нам бігти сьогодні не треба,
То хай же нас щастя зігріє.

Сиплеться світло так лунко,
За видихом, листям, тобою.
Пірнає у душу цілунком
Та ранньою пахне весною.

Ловлю у долоні твій дотик
Плекаю тендітність, як мрію
Ми разом. І доля не проти…
І я від цих рук шаленію.

Згорає наш час все стрімкіше
Лиш небо однаково чорне
Та з кожним цілунком міцніше.
Ця ніч нас до себе пригОрне.

Звільнитись так прагну від світу,
Та знов тебе в ніч відпускаю.
Прекрасну, надіями вкриту
Із дотиком кольору раю.

Серпень з присмаком осіннім,
з присмаком трутизни на губах
Заглядає в очі небом синім,
Гойдає тихо душу на руках!
Сміється в очі морем синім,
І не питає звідки і куди ідеш,
Він знає: ти воїн духом сильний,
Для тебе Тут не має меж!
Для тебе тут немає граней,
Крім тих, що ти ще не відкрив,
І не лякають жодні рани,
Адже, колись ти істинно любив!
9.08.2011

Матусі
Тремтячим кроком поверну до двору,
Вдихну домівки дух на повні груди…
Здійметься погляд випадково вгору –
Тут небо рідне й найдорожчі люди

Тут все до крихти вкутане любов’ю,
Старанням рук турботливих і ніжних,
Тут просять лиш лишатися собою
І не буває спогадів невтішних.

Все завдяки бабусі співчутливій
Та мамі теплій й відданій, як небо,
Її усмішці люблячій, красивій,
Якій крім нас нічого більш не треба.

Такої милої не гідний я матусі
Я часто роздратований, ніякий,
Вічно в гонитві за життям, у русі
Я не несу достойної подяки,

Та все ж я вдячний Богу безперечно
За щедрий дар – за материнські очі,
Поруч із ними радісно й безпечно
Й зникають десь тяжкі нестерпні ночі

Простіть матусю, що не завжди поруч.
Я з вами серцем й мрією із вами.
Я вас любитиму і немічну і хвору
Та берегтиму довгими роками.

Я не знаю своєї душі,
я не знайомий з її колоритом.
Й не в курсі як світлі вірші
мені удається творити.

Коли душі інших людей
Побачить мені не проблема,
То рідна, немов Прометей,
Заварена міцно на клемах.

А може я просто машина,
Щоб душі читати чужі:
Чи він милосердна людина,
Чи носить у сумці ножі…

Й коли я до когось торкаюсь,
То чую душевне тепло.
Себе ж скільки років вже знаю –
Нічого цього не було.

Й такий я мінливий тому.
Не здатний щось власне зробити.
Й тепер розумію чому
Себе так нестерпно любити.

Ви бачили, як умира любов?..
Кричить, рида, долоні простягає,
Пощади просить, рветься і благає,
Та зазнає ударів знов і знов…

Ви бачили, як серце догора?..
Мов полум'ям безжальним оповите,
Порізане, змордоване й розбите,
Що голосно у грудях завмира?..

Ви бачили, як обрізають крила,
Ті сніжно-білі крила на спині,
Лищ дощ ридає сріблом у вікні,
А ти стоїш розІп’ята і безсила.

Ви бачили, як відліта душа?
Тіка світ за очі, згорьована, зітліла,
Коли триматись в тілі їй несила,
Й остання вже перейдена межа…