Кто-то всё ищет виновных,
Кто-то – им оправданье.
Кровь не смывается кровью,
Что тогда наказанье?

И дружно твердя о чести,
Желают зрелищ и хлеба.
Мне здесь и душно, и тесно
И хочется много неба

В тонких теплых сетях солнца
И в красках заката сочных,
В браслетах, серьгах и кольцах
Безудержно нежной

Читать дальше →

Небо. У него есть имя,
Как у земли — история.
Мы просыпались другими,
Если бы это помнили.
Легко понимали древних,
Как снега, тайны таяли,
Каждый стоял среди первых,
Будь это имя в памяти.

Ворони розділили між собою небо,
Ворони-розкроїли між собою вись…
І більш їм нічого не треба,
Крім права вільно впасти вниз!
Ворони жадібно вдихають вічність,
До дна випивають безмежну любов…
Ворони відчувають божу близькість,
Далекі від земних обмов!


Читать дальше →

Я скучила, Вовче, за нашими зорями скучила,
За запахом поля і неба, за волею вільною,
Тікаю із міста – усі вимикаю мобільники,
Тікаю від люду – ярами, степами і кручами.
Зустрінь мене, Сірий, прошу, забери звідси в Безвісті
Давай бо тікати, з Тобою! І не озираючись!
Безмежні простори тілами своїми розкраяти,
Вдихаючи запахи лісу і грому небесного!
Вмирати від крапель в обличчя і вітру студеного,
Тулитись до тебе, у хутрі твоєму ховаючись,
Забути про все, і вдавати нічого не знаючих,
І бути багатими, будучи зовсім злиденними.
Скоріш, забери, скільки часу про це перемріяла,
Як тільки почуєш мій позив прийди блискавицею,
ТИ знаєш бо, Вовче, тобі це воздасться сторицею,
Приходь, Сіроманцю, ти будеш для мене Месією…

Столичні парки, мабуть, знають більше…
Чи в тому річ, що так приємно дихати?
Одвічний жовтень… Хто кого залишив?
Кому кого судилось недовипити?..

Спинився час і втомлено присів
На лавку цю, де я присяду поруч…
Де сто вітрів і тисяча світів
Зійшлись в одне і здійнялися вгору…

Згасає день. І щось в душі згасає.
І хочеться кохати цю погоду….
Лиш небо ясно-синє і безкрає
Кладе на губи першу прохолоду.

Пробач мене. За все-усе пробач.
За наше місто, що тепер незвичне…
Тепер цю осінь золотом познач,
В ній Ти і Місто – щось одне і вічне…

Самотній Київ знав, що так судилось…
Й заклякнув вітер від його величності…
А осінь, що так вчасно запізнилась,
Сховалася у саркофагах вічності…

to Vogneslava_Svarga

Цілуючи зорі
До твоїх оченят в божевілля пірну,
Поміж сірості скель пропливу непомітно.
Не стрічав восени я ще теплу весну,
А твоя у реальність вплелася так спритно.

Був до тебе порожнім відбитком тепла,
Беззмістовним, сухим і позбавленим болю,
Та прийнявши від тебе два світлих крила,
Осідлав буйний вітер і знісся на волю.

Ніжна Зіронько мила, я змахом тих крил
Розтинаю пів міста та темряву нищу,
Розмітаю утому й страждання, мов пил
Й у твої небеса підіймаюсь все вище.

А у них же лиш радість і сяйво життя,
П’янка вічність тендітна та місяць відкритий.
Я без Неба злий демон й пекельне виття
Я безсилий свідомості й волі скорити.

Не пускай мої мрії в смертельний вогонь,
Бо з тобою лише вони жити навчились.
Мою душу ти грієш промінням долонь,
Бережи ж і ту мить, як ми ніжно любились.

Я ж сліпучим крилом захищатиму рай,
Де ти радісна, щира й тендітніша неба.
Лиш кохай цю реальність, живи й не зникай.
Мені більше для щастя нічого не треба.

Хтось проривається в небо,
Зриває печать з заборонених книг…
Комусь нічого не треба,
А хтось зробив усе, що зміг!
Вкотре переплутали імена
богів, смертних і героїв,
Когось мучить вчорашня вина,
Тягар вигнанців і ізгоїв!
Приспів:
Але ти, ти зі мною,
Ти, ти -в мені,
Стань моєю весною,
На цій безжальній війні!
Мені кажуть немає куль,
Мені кажуть нікуди бігти,
Свідомість стрілкою на нуль,
Залишається тільки тліти…
Приспів:
Якби не ти, ти зі мною,
Ти все ще в мені…
Стань живою сльзою,
На цій божевільній війні!
12 серпня 2011

Серпень з присмаком осіннім,
з присмаком трутизни на губах
Заглядає в очі небом синім,
Гойдає тихо душу на руках!
Сміється в очі морем синім,
І не питає звідки і куди ідеш,
Він знає: ти воїн духом сильний,
Для тебе Тут не має меж!
Для тебе тут немає граней,
Крім тих, що ти ще не відкрив,
І не лякають жодні рани,
Адже, колись ти істинно любив!
9.08.2011

До нестями хочу на Трипільське. Намертво зрослася вже з цим фестом серцем і душею. Солодко захворіла тією казкою, що триває всього кілька днів…

І до болю люблю те зворушливе поле: тихе, ніжне, таємниче і трішечки сумне. Звикла вже приходити туди в будь-яку пору року…

Щороку там проходить фестиваль. Воно гостинно розкидає свої великі руки і запрошує всіх у своє казкове лоно.
І ось знову приходжу в те віковічне вкраїнське поле, де так несамовито стугонить і гуде голосами давніх

Читать дальше →

«Так же пусто было на Земле,
И когда летал Экзюпери..»

(Присвячено одному з моїх найкращих днів у житті.)

Була то давня мрія чи спокута
Вини якоїсь, що гнила роками,
Або ж весна, що гралася із нами,
Трипільська казка. Злякана й забута.

Де ліс отой «соснової малечі»
Зустрівся з полем, ніби в знак скорботи,
Де ті «сто чорних тіней», що навпроти,
Навіть опівдні падають на плечі.

І Ти у сонячному сяйві,
І небо, порізане літаками,
І дивне у повітрі щось над нами,
І зайві кілометри. Зайві.

І сильний вітер якось недоречно…
На мить вгамуйся і послухай пісню!..
Ти був правий, що нам бракує кисню,
Та часом навіть дихать небезпечно…

Пальцем в небо, обличчям у трави,
Ти не пий мене, я отрута!
Ой не пий мене, я ж отрута…
Бачиш, сонце смертельно-криваве?..

Йдем на захід. Та, може, й востаннє.
Хтось боїться кінця, хтось — початку…
Подаруй мені небо на згадку
І хоча б озирнись на прощання…