Я голыми руками кирпичные бил стены
До сломанных костей моих застывших пальцев,
С надеждой, что спасу в себе я пленных,
Выплескивая кровь в ритмичных танцах.
Кричал на них, как мог, срывая злость, что есть,
До связок, разорвавшихся на атомы,
До голоса, что должен был бы сесть…
Но стены-то… Они не виноватые.

епіграф:
Дождь, ночь, разбитое окно.
И осколки стекла
Застряли в воздухе,
Как листья,
Не подхваченные ветром.
Вдруг — звон…
Точно так же
Обрывается жизнь человека.
(Ніка Турбіна)

Позбавлений видиху, звільнений болем,
Забутий життям й почуттями навік
Пітьма й порожнеча все замкненим колом
Тримає зіниці під склепом повік.

Розпечене сонце пекучим промінням
Силкується погляд вернути у світ
Поламані крила і вічність осіння,
І шрамом на серці лишився політ

Мить тому по жилах іще пульсували
Надпитих життів недобиті сліди
Мить тому ще бились об стінки, та впали…
Та вже не повернуться більше сюди.

І тільки цілунку на пальцях відбиток
Та ніжна палаюча болем сльоза…
А скільки секунд нами ще не допито,
Та скільки тепла обірвала гроза…?

Лиш кілька хвилинок, по тім, як за руки
Удвох відчайдушно зливались із сном…
Розсипались сміху грайливого звуки,
Сховавшись десь там у імлі за вікном…

О, Господи! Де ти?.. Нікого немає.
Густа порожнеча від тім’я до ніг.
О, спокій, чи ти є предвісником раю?
Чи рай той, як я, ледь звільнившись, поліг?

Й останнім видінням Твої ніжні очі.
Ах ось де він рай…! Та розвіявся вмить…
І знову навіки в кайданах у ночі.
Хоч серце не б’ється, то й не защемить.

Твое молчание умеет говорить.
Твои глаза, как отражение души.

Ты обнимай [Ее] и вместе с ней гори!

Прощай ошибки [Им] – от них не убежишь.

Не слушай разум/сердце – делай наугад.
Нарви ромашек поле вместо красных роз.
О многом скажет и смолчит безумный взгляд.
Тебе плевать на цвет ногтей, длину волос.
Ты не пустышка! можешь с легкостью дышать.
Ты фейерверк ночных огней, горящих звезд.

«А ты умеешь не спешить и тихо ждать?»

Порой так хочется не плакать, но без слез…
Без слез не сможешь! Просто нужно не спешить!
В твоих руках – червовой масти козыря.
Твои глаза… от глаз твоих не убежишь!

И все, что делаешь – ты делаешь не зря!

Так просто влюбиться в твои глаза.
Меня обвивает твоя лоза.
И ноги мои, как бетонные плиты,
И мысли мои тобою забиты.
И плевать мне на то, что ты не святая.
Мне плевать на других, я с тобою летаю.
За руки с тобою держаться – счастье.
В руках лишь червы и нет другой масти.

Плохо лишь то, что ты не со мною.
Мы разное время, мы солнце с луною.
Мы вместе не есть и даже не были.
И каждый своею речкою плыли.

Но это не важно, хоть это и так.
И рядом с тобою какой-то дурак.
Когда-то, я знаю, мы будем вместе.
И в тот самый час, на том самом месте,
Мне хватит нежно тебя обнять
И просто: «Люблю тебя!» тихо сказать.
Мне станет теплее и так прекрасна.
Хоть знаю, любить тебя – очень опасно.

© Copyright: Чуприна Александр, 2011
Свидетельство о публикации №11106015674

Ми тримаємось за руки
в час стихійної негоди —
в час, коли сміття — перуки
й хто якої там породи.

Всі ми — сироти природи,
Божі іскри потенційні,
та частіше — ідіоти,
ідіоти професійні.

Лежебоки, мертве м'ясо.
В час, коли перука = рабство,
ми самці, але без сім'я.
Ми гравці, але без ім'я.

Я б хотів злетіти вище,
загніздитись у верхів'ях.
Я не вірю в краще нижче
і у те що у повір'ях.

Ширше відкриваю очі.
Так, сильніше бруд летить.
Але ж він лише лоскоче,
прожену його за мить.

Відшукаю попідтинням
тих сиріт, котрих забули.
Зате в них між жаботинням
ще лишилося минуле.

— 13.12.2010