Залишена літера, клаптики, серденько:
«Стук.»
Крізь усмішку, радощі, сяючи.
Тверденько:
«Пух.»
У грудях похований, тліючий в подиху
звук.
Так солодко впитися, вплестися в лагідний
рух…
«Пух, пух…
Пух, пух...»

Голос зсередини
Як витиметься страх колючим дротом,
Впиватиметься голками в слова,
Назовні слізьми лізтиме і потом,
Ти пам'ятай, що ти іще жива.

Як темний вечір вкриє самотою,
Кілком у горло розпач увіткнеться,
Спотворить погляд й лагідність журбою,
Ти твердо вір у серденько, що б’ється.

Як на безлюдність всесвіт стане хворий,
В думках зітліють навіть сподівання,
Ти не самотня – із тобою поруч
Твоє серденько і палке кохання!

Й як хлинуть з вічей слізки без упину,
Від відчаю обіймуться повіки,
Згадай, що не лишав ні на хвилину –
З тобою в серці поруч я навіки.

Не бійся, як чогось не пеленгуєш,
Та сумніву, що в рішення уперся,
Ти завжди легко істину відчуєш,
Прислухайся лишень до свого серця.

Я ж попри болю й крові бурні ріки,
Стрічаючись із страхом щогодинно
Із смутком та ненавистю вовіки,
Твоїм же серцем битимусь невпинно.

Нігтями у плоть
За місяцем, за ніччю у погоні
Теплом пекучим – поглядом твоїм…
В наших світанків гострому полоні
Моє серцебиття — пекельний дим.

Холодних митей непохитний спокій,
Тремтячих рук загублений порив.
Біль у висках
сталевий… одинокий…
звіряче серце пристрастю зморив.

Забуте вогнище тендітності твоєї
І тисячі метеликів на смерть…
Ця клята смерть… Я рвався теж до неї,
Та лиш у снів потрапив круговерть.

Гучного грому дзвін за небокраєм,
Жорстоких блискавиць пекельний тріск
В коханні серце звіра догорає
Та попри біль не зломиться і тиск.

Повз відстані й страху трухляві стіни,
Ніч розтинаючи, до твоїх вуст несусь
Не буде більше сумніву – покійний…
І ненависть долати теж навчусь.

Для мене не суттєво все тепер це,
Ілюзії реальність не вкрадуть,
А дике почуття й звіряче серце
Й на хвильку зупинитись не дадуть.

У вікні
тінню ходить спомин
з темних глибин.
А в мені
повінь весняних вод
ломить береги-повіки.
Нема нічого,
що було б навіки!

Серце, Сонце.
Брати мої, сестри мої,
друзі мої,
пам«ятайте дні сумні.
Парафіном, не воском,
смердять покаянні свічки.
Я не вірю, що доля пробачить.
Я вірю, що я — сама доля.

Зажура.
Занурила в спогад серце моє.
Зажура.
Все, що болить, не чуже, а своє.
Зажура.
Але там, звідки світло летить,
там біжу я.
Там біжу я.

Моє життя — пригода.
Моє життя — подорож.
Тому велике серце вільне
і його ніхто не жде.

Йде своїм шляхом воно.
Як в кіно — під зміну сцен.
Для вен шукає свіжу кров.
Де любов — там моя втеча.

Малеча обсіла мне і питає,
чи чекає мене світ, чи ні?..
На війні — це дихати, це жити.
А любити — це полон.

Коло ікон не видно мене.
Бо мине і час, і біль.
А сіль на цукор змінить сон.
На троні всидіть дуже важко.

За стежку нОву чіпляється зір,
і як звір крадеться до нового неба.
Не треба співчувати мертвим.
Стертих сторінок не прочитать.

Та печать вже лоб вкусила.
Є і сила, є і втома.
Лише вдома — там оаза.
Та зараза лізе і туди.

За труди, за сьомий піт,
як кіт, полижеш молока.
Та ріка, що слави додає,
не є тою, що збереже любов.

07.09.2008

В моїх легенях лежить пісок.
Тому там можна засмагати.
Серце може бути Сонцем,
якщо довго поруч лежати.

Іди в моє королівство,
якому не вистачає королеви.
В моїм саду я буду ждати,
де ходять горді леви.

Моє серце може бути Сонцем!

Променисті вії — наче пава —
Тремтять і гублять цінні сльози.
Вже прокидається заграва,
а з нею і весінні грози.

Хвилі розбиваються об берег,
який чекає на твій корабель.
Його він прийме лагідно,
якщо той пройде поміж скель.

В країні, сповитій темнотою
так не вистачає короля.
Моє серце може бути Сонцем,
якщо зігрітий буду я.

Моє серце може бути Сонцем!

05.06.2008

Я сам
в вузькому горлі цього дня.
Мені
пече у грудях, рветься геть
втекти,
те що у серці заховалося
давно.

Вже час
звільнятися від ланцюгів,
бо нас
чекає те, що й дорогих
прикрас.
Нас викрадають й не вернуть
уже.

Але в мені є те, що хоче боротьби.
Те, що звільнилось від оков.
Любов.
Але в мені є те, що більш ніде не можна знайти.
Те, що прокинулося знов — мого серця кров.

Вві сні
я зміг переконатися,
що сніг,
який могили вкрив,
новий,
і може ще розстати
він.

Тоді
можливе воскресіння тих,
хто ще
не зовсім з"їхав з глузду.
І,
хто може ще любити
світ.

Але в мені є те, що хоче боротьби.
Те, що звільнилось від оков.
Любов.
Але в мені є те, що більш ніде не можна знайти.
Те, що прокинулося знов.
Це мого серця кров.

І страшно і боляче б ‘ють слова в душу. І страшно і боляче дивитись у очі тим, кого ти зрадив мовляючи: «Це ж не я, ну правда… не я». Не хотіла я тебе ображати, не хотіла принижувати чиюсь гідність, чуєш, я не хотіла! Але, Геть! Геть від мене. Не треба дарунків. Йди. Забирайся. Втікай. – монолог совісті.
Мені боляче. Мене так часто розбивають а потім, наївні, думають, що мене можна склеїти. мною клянуться, присягають, мною живуть і бачать реальність, мною дихають. І ще, вважають, що мною можна гратись, як же це так? Вважають, що я так собі далі буду жити, якщо частинку мене вбити, але ж ні! Ну як це? Все ж, без частинки мене і не буде… Я хочу лише одного – розуміння і бажання мене зберегти — монолог серця.
Мені байдуже, але я повинен помститися. Байдуже на совість. На душу… На всіх! Тільки б вигадати спосіб. А що якщо? Ні..А якби ?- Ні… все ж не логічно. У мене все повинно бути логічно і чітко. Бо я –розум.
Логічно було б закінчити душею, проте… Вона існує для того, щоб кожен розгадав душу того, кого любить сам. Прості істини, чи не так? Ніхто не слухає совість, всім байдуже на чиєсь серце аби собі добре. Я ж, не кажу, що я не така. Така, а шкода…Тому хотіла б побажати вам аби ваше серце ніколи не розбивали, завжди приймайте до уваги вашу совість, а логіка у коханні повинна бути просто відсутньою. Розгадуйте душі один одного!

Тятива твого лука розучилась бриніти.
Ти прагнеш танцюючу зірку зловити.
Хтось придумав щастя, його треба любити.
У нашому сміхові — крига.

Я люблю тих, що падають поодинці
важкими краплями з темної хмари,
провіщаючи блискавку, і гинуть
як передвісники нової заграви.

Твої цікавість і страх стомились.
Втрачаючи життя ти нічого не втрачаєш.
Якщо ти загинеш, страждавши роками,
я хочу поховати тебе своїми руками.

Я люблю дивитися в обличчя всьому що спить…

Я заспіваю пісню свою самітникам
і тим, хто усамітнився вдвох,
і тОму, в кого є вуха почути нечуване.
Я хочу обтяжити їм серце щастям своїм.

__________________________
14.12.05

Ти малювала серце на піску
Та хвилі сиві йОго руйнували
Мабуть тебе до когось ревнували
Бо де знайти у світі ще таку?

І вітер теж, мені то не здалося
Сильніше всіх любив лише тебЕ
І до землі спускався із небес
Аби з твоїм погратися волоссям

Сліпив і сонце блиск твоїх очей
Ти врятувала його, вділа окуляри
І місяць теж лише тобою марив
І не одну а тисячі ночей

Та я не здавсь, пішов проти природи
Ішов і спеку, і в холодну зливу
До тебе йшов, щоб стала ти щаслива
Твоя любов найкраща нагорода