За вікном знову свято для всіх,
Хоч і холодно й падає сніг.
За вікном хоч ще й досі зима
Та в цей день не вона головна.

А в кімнаті банальне тепло.
Його радує тільки воно
Й розпочата пляшка вина
І німа та пуста тишина.

Все закрив у чотири стіни
Сухі сльози й краплини вини.
Ехом б'ють відголоски життя
Від побитого стін покриття.

Чомусь прикро що досі живий.
Нащо жити, якщо ти чужий?
Буть одним із сотень кількох?
Ти не демон, але і не бог.

За вікном знову свято

Читать дальше →

До весни нам лишилось три ночі.
Запах снігу тепер не лякає.
Більше холоду я вже не хочу, —
Я і так вже задовго чекаю.

Від зими нам лишився лиш колір
Білих снів, що морозять ночами.
Мене гріє лише тепло крові
Та слова що лягають рядками.

Ми сьогодні — наче підсніжники.
Серед снігу пускаємо паростки,
З нетерпінням чекаючи ніжних
Сонця променів, сповнених радості.

Цей вірш — це продовження теми

Читать дальше →

Зникають знову видноколи,
Мороз ляга тавром на шкіру.
Лиш Сніг в цей час – найліпша віра…
В час боротьби тепер / ніколи,
У час, коли вагання зайві,
Коли і тиша – не порадник,
Коли думки повітря крАдуть…
Лиш Сніг – цей випадковий зайда,
Художник, з тисячами пензлів,
Далекий родич пінопласту,
Скидає з тебе всі баласти
І ставить особистий вензель.
Він Бог. Він справжність. Він – безсмертя,
Йому корюсь, я вірю в нього.
І Сніг дарує перемогу,
Яку я здобувала вперто!
Спасибі… Вірною

Читать дальше →

Сніг у волоссі.
Скінчилась осінь.
Нова епоха.
До весни ще трохи
Лишилось почекати
І тепла жадати.

Сніг у долонях,
Морозить скроні,
Кістки ламає,
Та я все чекаю
Тепла надворі,
Весняні ролі.

Сніг у повітрі,
Продуває вітер.
Шкарпетки не рятують,
Холод мене не чує.
Він поки ще на волі
Морозить аж до болю.

Сніг у кишенях,
Чай із женшенем,
Надворі свято,
Ще рано замерзати.
Але не пізно жити
І життя любити.

Сніг під ногами,
Надовго з нами.
Солодкий сон зимовий
До нас прийшов знову.

Нарешті! Нарешті перший сніг дійшов до місця мого перебування! Я не знаю чи довго він ішов і куди піде далі. Але зараз… Зараз він іде тут, поруч, мене відділяє від сніжинок лише скляна мембрана. Але і це – не перепона. Я запросто можу позбутися її і відчути, яка сніжинка на дотик, але від мого дотику вона розтане…помре в образі маленької крижаної зірочки, що спустилася з небес. Ні…я не простягатиму руки надвір…я не хочу, аби кров хоч однієї сніжини залишилася на моїх руках! Хоча б зараз… ЗАРАЗ залишитися чистою. Шкоди сніжинкам я завдати ще встигну… Хе… ще вся зима попереду…
А поки… поки йде перший сніг…тут… на місці мого перебування…Гарно! Я ще жодній сніжині не завдала шкоди…Але!… поки не вийшла надвір…ПОКИ…
З Першим Грудня!
З Першим Снігом!

На місто тихо опустилась ніч.
Тисячі вікон, наче море свіч.
Кожен внизу кудись собі спішить,
А на даху дівчина сидить.
В її очах лиш сльози та печаль,
В її очах лиш біль й смертельний жаль.
Вона не знає як їй далі жить,
А унизу розбитий труп лежить.

Один лиш крок змінив її життя,
Один лиш крок розбив її буття.
Тут не поможуть ніякі вже слова,
І жодна фраза не верне його назад.
В її очах лиш сльози та печаль,
В її очах лиш біль й смертельний жаль.
Вона не знає як їй далі жить —
Коханий мертвий унизу лежить.

А сніг вкривав асфальт й на ньому кров,
Вона все плакала, а сніг все йшов та йшов.
Вона спізнилась вперше у житті —
І ось тепер стоїть насамоті.

Сьогодні він признався в почуттях.
В його очах були тривога й страх.
Він їй сказав що чекав її весь час,
І він просив однісінький лиш шанс
Щоб показати всю силу почуттів.
Вона вагалась, а він не зрозумів.
Він її сказав що не зможе далі жить.
І ось тепер на асфальті труп лежить.

А сніг вкривав асфальт й на ньому кров,
Вона все плакала, а сніг все йшов та йшов.
Вона спізнилась вперше у житті —
І ось тепер стоїть насамоті.

Одне вагання змінило її світ,
Одне нещастя гірше сотні років бід.
відповідальність за цю смерть вона несе,
Але ніяк його вже не спасе.
Вона не знає як їй далі жить,
А унизу розбитий труп лежить.
Він вже не витре більше її сліз…
І ось вона летить до нього вниз.

А сніг вкривав асфальт й на ньому кров,
Вона лежали, а сніг все йшов та йшов…

Кімната в якій замість підлоги сніг.
Дві тіні на стіні завмерли…
Одна стрепенулась і полетіла.
Інша перетворилась на самотність.

Недопалки думок, погашені страждання.
Сніжинки-кактуси проколювали ноги.
Кололася невиміряна вічність.
Недопалки сльозами загасила…

На павутині сніг.
Неначе рідний ліг.
Павук давно побіг
кудись і, мабуть, не вернеться.

А скоро зима почнеться,
весна за нею поженеться,
як собака, — не спіткнеться.
Бо завжди так було.

Погасла свічка — як назло.
Кому ж хоч раз в житті везло,
той вже не випустить весло
із рук, окам'янілих страхом.

Підбитим, але гордим птахом,
летіли хмари геть, і понад дахом
зіштовхнувшися, вмирали одним махом,
як конфеті, розбризкуючи сніг.

27.03.2008

4

Відчуття, що це уже колись було.
Образи випливають з солодкого сну.
Тепла рука лягає на чоло.
Дорога дарує розмову ясну.

Сніг з сивих гір
скотиться нам до ніг
і їх огорне.
Сміх з глибоких ущелин
прилетить нам до вух
й назад поверне.

Хмара чіпляється за твої пальці.
Міст срібної веселки єдна береги.
Тужлива насолода плаває в серці.
Ти й твоя тінь вже не вороги.

Сніг з сивих гір
скотиться нам до ніг
і їх огорне.
Сміх з глибоких ущелин
прилетить нам до вух
й назад поверне.

Сніг, залитий соком променів Сонця.
Він м«який, небезпечний, добрий, глибокий.
Ти можеш спокійно сховатися в ньому,
та навесні він перетвориться в море широке.

Сніг з сивих гір
скотиться нам до ніг
і їх огорне.
Сміх з глибоких ущелин
прилетить нам до вух
й назад поверне.

____________________
04.12.2007