Восени весною розбуджена,
Підхопилась — і враз до вікна.
Під чужою ходою пружною
Тонкий лід став уламками скла.

Наснилось чи ні — не второпала,
Суперечливий хор голосів
Кричав, що лишились холопами,
Що ви досі нащадки князів.

Тих, що сонцю молились, вірячи
У могутність і милість його.
І сонце котилось сіючи
Із долонь променисте тепло.

Час невтомно йде, неспиняючись,
Наче жорна млина — часу плин.
Знеособлене сонце сяюче
І серця промерзають з глибин.

Та

Читать дальше →

Сумні, безлистяні дерева,
І гола, неприкрита вись,
З диким криком, звіриним ревом,-
Ти падаєш з небес униз!
Хто вигадав цю невагомість,
хто її бачив: тремтливу і живу!?
Якби хтось заглянув в твою підсвідомість,
Побачив би там:
Криваве сонце скинуте в траву!
Побачив би там:
Твою заплакану змучену душу,
розірвану, на шмаття,
Дельфіна, полишеного на суші,
без права на каяття!


Читать дальше →

Крізь дуби століть
крізь вогні очей
воно несе вогонь
до кузні світлих ідей.

Воно не зводить храм,
воно заходить в дім.
Крізь мить кремезних брам
воно пройшло, як дим.

Та ось воно стоїть.
Лиш шкіра і волосся.
В руках — плоди століть.
Сонце вже колоситься.

І на дорозі злив,
і в крику стороні,
і в жарі темних грив
й в розбитому вікні,
і в душах льодяних,
і в скринях вікових,
і поміж ребер віт
сходить Сонця світ.

Бруньками в«яже час
і завтра зійде знов.
Воно запалить нас,
проникне в нашу кров.

Воно залишить шлях
і ним ми будем йти.
По горах і морях.
До світлої мети

крізь дуби століть,
крізь вогні очей.
Воно несе вогонь
до кузні світлих людей.

Палахкотіло вогнище у небі
Червоним сяйвом і останнім теплом
Сідало серпневе сонце, так треба
Й світилось різнокольоровим склом.
Вогнище догорало швидко
Не було кому підкинуть гілок
На серці ставало зовсім гидко
Останній серпневий рок…

Тихо, тихо, мовчки, безшелесно,
Крізь пальці з рани тече кров,
Вдихаю жадібно синь небесну,
Вдихаю повітря- і п*ю як любов…
І може завтра день новий
Усміхнеться ще комусь,
І я чистий, сонячний, святий,
На Землю цю Титаном повернусь!
15.09.2011

З-за гори рветься світло,
за горою вогонь.
Затремтіло аж тіло,
пульс заграв поміж скронь.

Хмари диму у небо
здійнялися руді.
І хоча я не хочу,
мабуть, бути біді.

Заграва!
Вогняна забава.

У деревах згубився
пагін гарячий.
Дикий птах розгубився,
бо від диму незрячий.

Повні жмені піску,
з повним ротом води
я біжу стрімголов
сам не знаю куди.

Заграва!
Вогняна забава.

А то Сонце грає тілом,
в Обрії купається.
Серед хмар ховається.
Вогняна стихія.

2:11 10.04.2010

Коли Сонце топиться в морі,
час від втоми позіхає.
Про це сповістив клекіт хвиль.

Сонце червоне і духмяне,
як свіжовипечений хліб.
Я нюхаю і глажу його.

Розпечений диск занурюється
і випускає хмару пару.
Так приходить ніч.

Завтра Сонце спливе на поверхню.
Його воскресить бадьорий час.

20.03.2009

Народжена в цілунках
з любові і добра,
у дорогих дарунках
з'являється зоря.

Вона над світом стане
і прийде чоловік,
із серця він дістане
життя нового сік.

Зоря відкриє очі,
покаже Сонцю путь
із лона тої ночі,
яку пора забуть.

І розійдеться море,
і звільнить Сонцю шлях,
щоб відступило горе,
неначе в вітрі прах.

Усі, хто мерз до того,
зігріються умить.
Не буде більш нічого,
що б їх могло сліпить.

Птахи покинуть клітку,
й летівши довгу путь
благу щасливу звістку
всім світом рознесуть.

І Сонцечоловік той
навчить любити світ.
І буде тих багато,
хто сяде в його пліт.

Усі річки — до моря,
а з ними і думки.
Усі коханням хворі
знайдуть свої вінки.

Із моря всім можливо
черпати мудрість літ.
І буде неможливо
спинити ваш політ.

Зоря запалить небо
й піде нового ждать.
А вам любити треба,
творити і не спать.

Ви мусите знать правду
про свій чудовий світ.
Знать кожну його рану
і кожну з його бід.

Добро робити треба,
не дивлячись убік.
Тоді засяє небо,
як Сонцечоловік.

15.01.2009

У вікні
тінню ходить спомин
з темних глибин.
А в мені
повінь весняних вод
ломить береги-повіки.
Нема нічого,
що було б навіки!

Серце, Сонце.
Брати мої, сестри мої,
друзі мої,
пам«ятайте дні сумні.
Парафіном, не воском,
смердять покаянні свічки.
Я не вірю, що доля пробачить.
Я вірю, що я — сама доля.

Зажура.
Занурила в спогад серце моє.
Зажура.
Все, що болить, не чуже, а своє.
Зажура.
Але там, звідки світло летить,
там біжу я.
Там біжу я.

Двадцять разів навколо Сонця
я обернувся і вся планета
обернулася разом зі мною.
Я озираюсь назад. Там гори.

Щораз орбіта довшала,
крізь метеори і метафори
ми разом ставили слід
для того щоб потім оглянутись.

Коли я пролітав близ весни,
щоразу бачив знайому квітку,
вона завжди всміхалася до мене,
а я складав про неї пісню.

Двадцять разів навколо Сонця
я обернувся і жду двадцять перший.
Танцюю з галактиками на жаринах.
І колись, доспівши, стану надновою.

29.04.2009