Якісь тужливі, чи сумні думки
Мене в полон нещадно узяли,
Забили в серденько вони кілки,
Щасливу маску із лиця зняли.

Й не розумію де вони взялися…
Що викликало мій душевний сум?
Чому біль й серце у одне злилися?
Й створили в голові безладний шум…

Все ж наче добре, справи йдуть нормально,
Нещасть та лих ніяких не було.
Це якось дивно, чи парадоксально — Забув уже як на душі цвіло…

Та ні! Ще пам'ятаю тепле сонце свóє.
Це ніжне янголятко, зіроньку кохану,
Як ми купались в радості обоє
І не лякались ні дощу, ні вітрюгану…

Я буду гнати тугу геть від себе,
Я буду радості на повну віддаватись…
З тобою легко долечу до неба.
Яке ж це щастя — в тебе закохатись

Розрядка
Сьогодні я гуляв уранці
Та бачив білочку у парку,
Що вибігла на ранні танці
І знов сховалася у шпарку.

І бачив сонечко, що сходить
І вітерця веселу гру.
Як з листям танці він заводить,
Як розважає мошкару.

І цвіркунець приємну пісню
Із задоволенням почне.
Йому надовго стане кисню
Й натхнення його не мине.

Послухаю я спів чудовий
Й згадаю, як були ми разом
Як про кохання кожне слово
Повторювали раз-за-разом.

Тебе щасливу бачу я
Щодень перед собою…
Ти тінь моя, душа моя.
Вік хочу жити я з тобою!

Болісна темрява моєї романтичності
Тужило серце, кров'ю обливалось
І блідий місяць мертвим світлом лив,
І щастя у агонії здригалось — Розлуки довгий час його убив.

Душа тоді ще тяжко захворіла
Страждала дуже кожну ''вічну'' ніч.
Свідомість вже давно пітьма накрила,
І катувала з смертю пліч-о-пліч.

Без тебе день на згасле пекло схожий,
Німий, тягучий та багряно-чорний.
Повзе, мов труп, мій час мені ворожий.
І плин його повільний та незборний.

І вирізають думи в серці рани,
Думки про втрату, чи неспинну смерть.
Бажаю хоч на мить побачити кохану,
Та знову йдуть всі спроби шкереберть.

То меркне, то згасає блиск моїх очей,
Що зоряним вогнем палахкотів з тобою.
І голова злітає із плечей,
Удача повертається спиною.

Та вистачає спогаду про милу,
Як вибухають всі початки суму,
І він долає найтемнішу силу.
І горе помирає як від струму.

Квант щастя енергією в мільярди джоулів
Неначе сонце у пітьмі,
Неначе дощ рясний в посуху,
Твій поцілунок був мені,
Аж пульсувала кров щодуху.

Тріщали ребра, серце рвалось
З заточення до тебе, мила,
Як я, в твій погляд закохалось,
Й зі мною билося щосили.

А подих вмер… Його не чув я
І слух не міг зловити звуки,
Не знаю як без тебе був я…
Як пережив ті тяжкі муки.

Пропало сонце — не сіяло
Обличчя місяць заховав.
Озвався грім, гуло, блискало,
Та шум той нас не турбував…

І ми сиділи в непогоду,
З'єднавшись в ніжнім поцілунку.
І славив я в думках природу:
— Не мав ще кращого дарунку!

Дельта сутінковості
І знову вечоріє,
Небо багряніє
І знову сонце йде відпочивати.
А я то скаженію,
То радію,
Приємна мука — тeбе пригадати.

Вже сонце закотилось,
Хмарами накрилось,
А кляті спогади мене не покидають.
І знов мене мордують,
Знов катують
І, мов на клапті, серце роздирають.

Ллються сльози тихо,
Мені на лихо — Тужу за коханням своїм
Чекаю тебе з нетерпінням,
Щирим поклонінням…
Сумую за серцем твоїм.

За його стуком ніжним,
Вік незбіжним,
За оченятами краси небесної,
За голосочком милим,
Словом щирим
Та блиском усмІшки чудесної.

Безмеж кохаю тeбе,
Наче небо.
Писать тобі хоч вічність можу.
Лиш би слова залишились
Та серденько билось,
Оспівувати душу Божу…

Ласкаві промінчики світанку
Ти світу відкрила свої оченята,
Так, наче те сонце зійшло.
Відразу світлішою стала кімната
І небо, немов зацвіло.

Підхожу до тебе, дарую усмішку
Та дотик тендітний, як літо,
А ти все не хочеш вилазити з ліжка,
Силкуєшся себе накрити.

Та враз повернулася, очі відкрила
Й у відповідь ніжно всміхнулась.
Й усмішку мою ти вустами убила…
До серця грудьми притиснулась.

І світ погарнішав, завмер — милувався,
Як ранок багряно світлішав.
А я так шалено в твій сміх закохався…
Й стук серця щомиті частішав.

Наповнила радістю моє серденько,
Сказавши: ''Я тебе кохаю''
І час не знущався — ішов помаленьку,
Сприяючи нашому раю…

Я слова вдячності присвячую тобі
Всі наймиліші, найніжніших мов…
З тобою я прощай сказав журбі,
Й поклав до твоїх ніг свою любов.

Хай зігріває серденько вона,
Хай не дає забути ні на мить,
Про те, як цілувала нас весна
І як разом училися любить.

Жадаю я лиш зустрічі щомиті
Так хочу ніжно тебе обійняти,
Думки усі ці заважають жити,
Зловити б тебе і не відпускати.

Не відпускать ніколи і нізащо
І так всю вічність… — наче у раю.
Я не знайшов нікого тебе краще…
Ах, як же я кохаю усмішку твою!