«Так же пусто было на Земле,
И когда летал Экзюпери..»

(Присвячено одному з моїх найкращих днів у житті.)

Була то давня мрія чи спокута
Вини якоїсь, що гнила роками,
Або ж весна, що гралася із нами,
Трипільська казка. Злякана й забута.

Де ліс отой «соснової малечі»
Зустрівся з полем, ніби в знак скорботи,
Де ті «сто чорних тіней», що навпроти,
Навіть опівдні падають на плечі.

І Ти у сонячному сяйві,
І небо, порізане літаками,
І дивне у повітрі щось над нами,
І зайві кілометри. Зайві.

І сильний вітер якось недоречно…
На мить вгамуйся і послухай пісню!..
Ти був правий, що нам бракує кисню,
Та часом навіть дихать небезпечно…

Пальцем в небо, обличчям у трави,
Ти не пий мене, я отрута!
Ой не пий мене, я ж отрута…
Бачиш, сонце смертельно-криваве?..

Йдем на захід. Та, може, й востаннє.
Хтось боїться кінця, хтось — початку…
Подаруй мені небо на згадку
І хоча б озирнись на прощання…