Крізь сірі дощі і калюжі
У місто безлике й байдуже
Крізь вранішні роси
Ввірвалася осінь,
Холодна і боса
Впліталася в коси,
Березам у коси,
із мене сміялася…
Досить.

Вже досить плекати надію,
Що я все забути зумію…
Сказати відверто
І серце роздерти,
Із пам’яті стерти,
Скоріше померти…
І в цій круговерті
Я знов розумію:
Навіщо?

Навіщо чекати на краще?
Молитися Богу? Нізащо!
Так тисне у скронях
Дощем на долоні
І по підвіконню
Сльозами агоній
Прокляте безсоння…
Я знову в погоні
За чимось.

І ніби в останню хвилину,
Проносяться перед очима,
Мов кадри із драми,
Роки за роками,
Що стежать за нами,
Хапають руками
Й чужими шляхами
Кидають, як мотлох,
Вбивають….

А місто мене не помітить.
Таких, як я – безліч у світі…
Лиш небо ридало,
просило, благало,
до себе так звало,
так важко зітхало….
а я ж і не знала,
що просто вмирало
кохання.

Болісна темрява моєї романтичності
Тужило серце, кров'ю обливалось
І блідий місяць мертвим світлом лив,
І щастя у агонії здригалось — Розлуки довгий час його убив.

Душа тоді ще тяжко захворіла
Страждала дуже кожну ''вічну'' ніч.
Свідомість вже давно пітьма накрила,
І катувала з смертю пліч-о-пліч.

Без тебе день на згасле пекло схожий,
Німий, тягучий та багряно-чорний.
Повзе, мов труп, мій час мені ворожий.
І плин його повільний та незборний.

І вирізають думи в серці рани,
Думки про втрату, чи неспинну смерть.
Бажаю хоч на мить побачити кохану,
Та знову йдуть всі спроби шкереберть.

То меркне, то згасає блиск моїх очей,
Що зоряним вогнем палахкотів з тобою.
І голова злітає із плечей,
Удача повертається спиною.

Та вистачає спогаду про милу,
Як вибухають всі початки суму,
І він долає найтемнішу силу.
І горе помирає як від струму.