Навіяно Люко Дашвар «Село не люди»

Янгол ішов світом.
Йшов звичайнісіньким шляхом.
«Люди, навчіть жити!
Хочу відчути смаку
Хоч крихти вашої долі!
Небо таке прісне…
Одноманітно гарне…
Де взяти серцю пісню?
З чого сплести кохання?»

Янгол сховав крила,
І простував босоніж.
Він був такий щасливий!
Світ був такий прозорий,
Ситий, мов зоране поле!
А навкруги — люди!
Різноманітно яскраві!
Стільки емоцій всюди —
Де там веселці, заграві!

Янгол сміявся щиро.
Щиро любив, від серця.
Він всім бажав миру
(Як то у небі ведеться
З вічних давнин сивих).
Він був таким несхожим…
Таким зухвало любим…
І сприйняли вороже
Янгола «добрі люди».

Янгол горить чисто…
Він не лишає попіл…
Серце з грудей вистром —
От і увесь клопіт,
Що люди собі поробили.
Небо так само гарне
В одноманітнім розмаї.
Люди такі ж. Почвари?
Янгола лиш немає.

Море — це фото неба в негативі.
Хвилі — хмари, хмари — хвилі.
Теплі, холодні, темні і білі.
Хочу гойдатися у їхній силі.

В небі світло, море — штиль.
Місяць шле воді світиль.
Я долаю сотні миль,
щоб сказать про це тобі!

Море — це небо.
Ангели — це риби.
Бездонне море і безкрає небо.
Вони ще прийдуть до тебе.

Море — це фото неба в негативі.
Не всі діла його красиві.
Хвилі сизі, хмари сиві.
Я радію рибі, як поживі.

Аж пір«я летить лускою на дно.
По пояс луски, аж гнуться дошки.
Мій човен повзе разом зі мною.
на незвідані ніким стежки.

В небі світло, море — штиль.
В небі Місяць, на воді — світиль.
Я долаю сотні миль,
щоб сказать про це тобі!

Море — це небо.
Ангели — це риби.
Бездонне море і безкрає небо.
Вони прийдуть і до тебе.

15.10.2008

Я вриваюся в небо.
Махаю річками-руками,
в яких мечі,
що рубають
насмішливих ангелів
на комети,
які, не долітаючи до землі,
згасають,
виказуючи тим свою сутність,
яка, воістину!, настільки легка,
щоб сидіти на хмарах,
які знизу здаються нам величними,
бо інколи здатні вибухати дощами,
від того, що з них самих
насміхаються ті ангели;
інколи розриваються градом —
своєю непокорою
непрошеним гостям,
які прилетіли
щоб плювати вниз
зі швидкістю світла і вітру,
який в той час
залицяється до землі,
що страждає від плювків —
мокрого снігу,
який сьогодні прилетів і до мене —
через мій — ще теплий — димар.

____________________________
30.01.05

Ангели також плачуть ночами,
А вранці знову вживають чай.
Їм страшенно набридли буденні справи
І холодний, чужий трамвай.

Їм набридло давать поради
Й рятувати нікчемні сни.
Їм набридло по небу літати
Й до відпустки чекати дні.

Їм так хочеться знову сміятись,
І кохати, і просто жить,
І в квартиру додому вертатись,
Й цінувать незабутню мить.

Та він знову сідає у транспорт,
Називає адресу, мов в сні,
Викидає назавжди паспорт
На зупинці «Веселка весни».