Гострий біль
Я виткався із мрії наперекір природі,
Сховав тендітний погляд в реальності палкій,
Я небо присвятив твоїй чудовій вроді,
А ти вбивала смуток лиш рухом своїх вій.

Ти заплітала в погляд вогню мінливі квіти
І серце все палало в агонії б’ючись,
Проте лишень жило все більше й тілу жити
Давало сил і волі, падінь не боячись.

І ось я урочисто, руйнуючи непевність,
Підношу слів букет доглянутих, п’янких,
Щоб з цих чуттєвих звуків, ніжних та душевних
Все більше поставало миттєвостей палких.

Та лиш узявши посуд, ти не надпивши й краплі,
За мить необережно впустила його з рук,
Й неначе вправним рухом заточеної шаблі,
Вписала в смертність душу й спокійний серця стук.

І тиша…
і самотність. Байдужості лиш скелі,
Та вид перед очима порізаних долонь.
І тільки бите скло зі мною у постелі
Та пам'ять про утрату й очей твоїх вогонь.

І от проводжу тут я розмиті в вічність миті
Та у німім старанні я повз важкі роки
Збираю все до купи розбиту склянку квітів
Щоб знову попрохати кохання і руки.

A few merciless words
Ледь хмарні ночі сиплють мріям
Холодне місячне проміння,
Ріденький сум потроху тліє
Та згадки радують цвітінням.

Коштовна осінь подарує
Нам кілька усмішок-скарбів
Та десь у серці я відчую,
Як жар надії зажеврів.

Хоча б на усмішку привітну,
Обійми лагідні, як вітер,
На поцілунок твій тендітний,
Що вічність в згадках буде жити.

Та ж ні! Не так все як гадалось.
Всі сходять плани нанівець,
Тепла у серці не зосталось,
Один лиш сірий попілець.

Безжальне натискання клавіш…
Й погасли іскорки надій.
Ти кожну мою слабкість знаєш,
Винищувачко моїх мрій.

Приймаю рану й знов на ноги,
Всі кривди в котрий раз прощу,
Я не пущу в свій світ тривоги…
Від тебе ж правди лиш прошу.