Ти пробач мої пісні.
Вони темні й неясні.
В них завжди депресія,
Але винен тільки я.

Не дивись мої вірші,
Вони хворі і сумні.
В них себе залишив я.
В цьому теж вина моя.

Не читай мої вуста,
Там усмішка мовчазна.
В них є правда і брехня.
Винуватий тільки я.

Ти не слухай моїх слів, —
Тільки розпач там і гнів.
В них лежить душа моя.
Шкода, винен тільки я.

Глянь сюди — в моїх очах
Глибоко сховався страх.
Разом з ним є почуття,
В яких винен тільки я.

Краще в серце мені глянь.
Там воюють інь і ян.
Між цієї боротьби,
Назавжди засіла ти.

Ти пробач мої пісні.
Не читай мої вуста.
І не слухай моїх слів —
Правда вже давно не та.

Правда про моє життя
І про спалені мости.
Так, у всьому винен я,
Та причина тому — ти.

На вулиці осінь-золоте листя,
На вулиці осінь-тиша в душі…
На вулиці осінь і неба намисто,
Переливається у вірші…
На вулиці осінь-гірка й безсловесна,
На вулиці осінь-терпка, як вина…
На вулиці осінь-прекрасна, небесна,
Щаслива і ніжна як перша весна!
03.09. 2011

(За повістю М. Гоголя «Тарас Бульба»)

Безглуздо, швидко все скінчилось,
А вчора ще щасливий був…
Кохать і жити не судилось,
Я батька, Русь і честь забув.

Хай тричі проклятий я буду,
Громи поб’ють мене нехай,
Та очі ті я не забуду,
Що обіцяли вічний Рай…

Я швидше згину наодинці,
Дозволю чорту душу вкрасти,
Ніж хоч одній її сльозинці
З очей блакитних дам упасти…

Що щастям є для мого батька?
Це вільна Русь і мертвий лях.
А я волію бути з нею,
Хоч проковтне мене земля!

Що я верзу? Прости, Всевишній!
Та я ж хатину хочу мати
Коло Дніпра, круг неї – вишні,
І сина правді научати…

Та як йому тоді сказати,
Що батько – зрадник? Боже мій!
Ганебної я гідний страти,
А не про щастя світлих мрій.

Додому рветься в світі кожен,
Душа летить під свій покрів.
Без рідних довго ми не можем,
І тужно нам без матерів…

Матусе! Матінко! Рідненька!!!
Пробач мене, дурну дитину!
Не закривай своє серденько
І… помолись іще за сина…

І за кохану помолися,
Як ти молилася за мене,
Та в небо марно не дивися,
Мене не буде там. О, нене!

Мій вирок – пекло. Так судилось.
Я зрадник, проклятий – і край!
Хоч очі, що з теплом дивились,
Так обіцяли вічний Рай…

Я винен…