Сама з собою гризлась як вовчиця.
Вила вночі на дощ і повний місяць.
Холоднокровна кароока вбивця…
Молилась зорям зраджена вовчиця.

Хворіла правдою не книжних не романів.
Прагнула жити вкрадьки від обманів.
Боялась щось комусь пообіцяти,
Щоб не розбити і щоб не зламати…

Примара мрій чужих, чужих фантазій.
Читала час від часу Анастазі.
Щоранку чорна кава натщесерце,
І роздуми про те «навіщо все це?».

Калачиком згорнувшись на підлозі,
Ловила запах заспаних морозів.
Любила сни про літо і кохання.
І засинала… кожен раз востаннє.